Розділ 13. Мирослава

— Ти встигаєш забрати Катрусю? — кажу в слухавку і завмираю, чекаю, що він скаже: Пробач, не встигаю. Забери, будь ласка. І я заберу, нагодую, повчу уроки. А потім прийде Вітя, я насиплю йому борщу, нагодую. Посидимо, поговоримо на кухні. Про життя, про плани, про те, як день пройшов.

— Встигаю, — каже Вітя, а я вже встигла намріяти інше. — Я вже вдома. Сьогодні раніше відпросився, треба ж ще воду полагодити.

— Добре, — кажу, а думаю: Ну чому? Я б…

— А ти вже вдома? — питає, перебиває думку.

— Ще ні, тільки збираюся, — надягаю пальто і замотую шию шарфом, — Тому і дзвоню, щоб знати чи забирати Катю.

— Я сам, — каже Вітя, — Дякую. Мені ще трохи лишилося. Година, може менше.

— Угу, — беру сумку, виходжу з кабінету. Йду коридором, низькі підбори голосно цокають і відлунюють в пустому коридорі школи. 

До будинку — кілька хвилин ходу. Мороз трохи відпустив. Калюжі, що ще зранку тріскотіли під ногами, тепер хлюпають. Сірі дерева хитаються на тлі сірого неба. Я не встигаю все роздивитись як слід — вогке холодне повітря жене мене всередину, під захист теплого, хоч і трохи затхлого, під’їзду.

Підіймаюся сходами, сповільнююся на третьому поверсі. З квартири Віті доноситься ледь чутний брязкіт інструментів. Ремонтує. Минаю сходову клітку і підіймаюся сходами вище. Тут вже не чути звуків з його квартири, тільки мої кроки відлунюють від стін.

Заходжу в квартиру, знімаю пальто і вішаю його на гачок у передпокої. На банкетці стоять Кеша і Гриша. Дивляться на мене з осудом. Треба віднести їх власниці. Точно.

Беру капці-зайчики, складаю піжаму в пакет, туди ж кладу зубну щітку. 

Менше, ніж за хвилину стукаю у двері Віті.

— Ох, — видихає Вітя, коли зустрічає мене з закоченими рукавами і металевим ключем в руках, — Не очікував. Проходь.

Він ширше прочиняє двері і пропускає мене всередину. На ньому футболка з довгим рукавами, закачаними до ліктів, сині потерті джинси і сірі капці на ногах. Розминаюся з ним у вузькому коридорі, непомітно вдихаю запах — суміш кислого герметика і мазуту. Вчора на кухні він пахнув інакше.

— Ось, — простягаю пакет з Катрусиними речами, — Це Катині речі. Там капці, піжама і зубна щітка.

Вітя забирає пакет з рук, розсовує ручки і заглядає всередину.

— Дякую, але не треба було. Нам всього вистачає. —  Він ставить пакет на комод в коридорі.

— Та то дрібниці, — кажу, — Купила Катрусі на свято, але вчора нагода була більш слушною, то я й вручила їй. Вона була в захваті.

Стою на порозі. Далі мене не кликали.

— Дякую, — каже ще раз Вітя і поглядає в бік ванної.

— Я хотіла спитати, — мнуся, стискаю пальці так сильно, що нігті впиваються в шкіру долонь. Вітя дивиться на мене серйозно, слухає уважно, — Може я не в свою справу лізу, але… Вчора мені здалося, що у Каті зовсім немає іграшок, вона так зраділа капцям, навіть спала з ними. Я б могла…

Губи Віті розтягуються, потім ще ширше. За мить він голосно сміється і махає головою, мовляв, ходи за мною.

— Є у неї іграшки, — каже весело і прочиняє двері до дитячої кімнати, — Ось, дивись. Вона просто ще та артистка. 

Біля стіни стоїть акуратне дитяче ліжечко, блакитна постіль зі слониками, дві подушки. На рожевому пледі, недбало кинутому на стілець, лежить зібгана піжама з рюшиками. Біля вікна — дитячий письмовий столик з кріслом на колесах. На ньому лежить розмальовка з зайцями і фломастери, настільна лампа і блокнот з пухнастою обкладинкою. У мене теж такий був у дитинстві. На поличці над ліжком — дві ляльки Барбі і пупс. Тільки шафа з дитячим одягом під стіною трохи вибивається з картини — дверцята розпахнуті навстіж, одяг на поличках в шафі перемішаний, як буває в кімнаті семирічної дитини. 

— Не розумію, — розгублено кліпаю очима, — Вона так з тими капцями… Я подумала, що їй не вистачає іграшок

Вітя кладе ключ на тумбочку, витирає руки шматком тканини, що стирчить з кишені його джинсів. Засовує її назад до кишені, руками упирається в коліна. Киває, сумно усміхається.

— Їй певно уваги не вистачає, — спирається сідницями на тумбочку. Підходжу ближче. — Я на роботі весь день, а коли приходжу додому — то вечеря, то прання, то он, — киває головою в бік ванної, — Ще щось. Максимум моєї уваги – перевірити уроки і нагадати почистити зуби.

Торкаюся долонею його плеча, легко стикаю. Він слідкує за моєю рукою, здивовано підсмикує брови. Відсмикую руку, мов обпечена.

— Он і зі сніданком, то ж вона тобі розказала, що я сирники на сніданок готую. Ти ж зрозуміла, що це неправда?

— Ага, — усміхаюся, коли згадую той момент.

— Ти не думай, я не вчу її обманювати. Просто вона багато фантазує. Я підтримую її гру. Вона хороша дівчинка.

То роззуй очі, Вітя — хочу сказати, — І не йди на побачення в суботу з іншою Запроси мене. Але усміхаюся і кажу інше.

— Знаєш, я сьогодні борщ зібралась варити. Але так і не навчилась варити маленьку каструлю. Весь час ледь не відро виходить. То може виручите? Допоможете з’їсти?