Розділ 12. Мирослава

— Доброго ранку, Мирославо Іванівно, — каже охоронець і відчиняє перед нами двері до школи, — І тобі, Катрусю, доброго ранку.

— Добрий ранок, — вітається Катя і йде до гардеробу здавати верхній одяг.

— Мирославо Іванівно, — гукає Тодосьович і махає рукою, щоб відійшли вбік — На два слова.

Підходжу до Тодосьовича і спостерігаю як Катя знімає куртку, як передає її гардеробниці і називає свій номерок. Зручна штука гардероб. Коли я ходила в школу, такого не було і ми носили всі свої речі за собою з кабінету в кабінет.

— А що це ти сьогодні з Катрусею? — питає, хитро грає бровами, — Невже Вітя одумався?

Нахмурююсь.

— Ви для цього мене покликали? — нахиляю голову набік, питаю.

— Та ні, — Тодосьович ніяковіє, розгладжує руками форму, — Я що хотів… Цеє… Елеонора Павлівна як почувається? Як її справи?

Мої очі лізуть на лоба, а тоді примружуються.

— Дивний інтерес, — кажу, — Чого це ви про здоров’я бабусі питаєте?

Тодосьович мнеться, червоніє. Вдає, що виглядає за вікно.

— Та так, — мнеться, — Така цікава жінка. Привернула мою увагу, як минулого тижня приїжджала.

Всередині сміюся, а зовні лагідно всміхаюся. Ох і бабуся, приїхала на один день навідати, зайшла до мене на роботу і за кілька хвилин встигла з охоронцем познайомитись.

— Не жалілася мені, — кажу, — Значить все добре. Як завжди.

— Не могла б ти їй від мене вітання передати? — Тодосьович засовує руки в кишені і зиркає з-під сивих брів. — Та може слово якесь добре замовити. Номерочка її дати.

От, хитрий дід. Якщо бабуся сама йому номера не дала, то яке я маю право? Хіба спитаю в неї при нагоді.

— Перекажу вітання, — обіцяю, Тодосьович розквітає і дістає телефона, готовий записувати номера, — Номера не дам. Поки що. Маю у неї спитати спочатку.

Він розчаровано ховає телефон назад до кишені і киває. Повертається на свій пост.

Бабуся у мене мирова. Після аварії, в якій загинули батьки, у мене залишилася тільки вона. Елеонора Павлівна. Мені тоді було вісімнадцять і до того часу я не часто бачилась з нею, хоча вона й жила недалеко. У передмісті Києва. Але мені було цікаво проводити час з друзями, їздити на курорти влітку і жити своє найкраще життя. Аж до одинадцятого класу. А тоді чорна полоса увірвалася в моє життя: спочатку батька звільнили з роботи, слідом відмінилися три моїх поїздки на моря після випускного. Замість того мене відправили в село до бабусі на ціле літо. Ох і злилась же я тоді. Всі мої однокласники подорожували Європою, а я гребла сіно і допомагала розбирати горище. І злилась на несправедливість життя. Якби ж я тоді знала, що то було не покаранням господнім, а благословенням… Не сварилася б з батьками через ті скасовані курорти. Аби тільки вони були живі.

— Я не вийду з машини, — схрестила руки на грудях і шипіла я тоді на задньому сидінні автівки.

— Мирославо! — гримнув батько. Я стиснулася. Він ніколи раніше на мене не кричав, — Нам треба вирішити наші справи з мамою. А ти поки побудеш у бабусі, під наглядом.

— Я сказала, що не вийду з машини, — ледь не билася в істериці, — Ви мені обіцяли! Обіцяли, що я поїду разом з друзями до Європи. А сам привіз мене в це задрипане село!

Батько вийшов з автівки і відчинив дверцята, сердито махнув рукою в бік хати, де на порозі чекала мене бабуся. Дістав з багажника мою рожеву валізу відтінку вирви-око — яскраво малинового з рожевим перламутром і поставив біля дверцят.

— Не смій називати це село задрипаним, — гаркнув батько, — Я тут народився, тут виріс. Якраз буде тобі шанс пізнати це місце краще. Може тоді почнеш поважати село і цінувати людей!

Я вилізла з автівки, гарно гупнувшись головою об металеву раму. Гучно брязнула дверцятами. Смикнула головою, задерла підборіддя. Схопила валізу і різко рушила в бік хати. За крок мої підбори провалилися в коров’ячий кізяк.

Автоматично озирнулася, чи багато глядачів мого фіаско. У сусідньому дворі русявий хлопчина склав руки на заборі і усміхався. Зустрілася з ним поглядами.

— Принцесо, рятувати треба? — то був не рятівник, то був для мене незручний свідок.

— Чого витріщився? Зникни! — гаркнула я, він у відповідь лиш пирхнув.

— Ось і познайомилась з твоїм шикарним селом, — кричала на батька, штурхнула валізу, та впала на траву. — Ненавиджу тебе! 

Залишила свої босоніжки в кізяках і боса пішла повз бабусю до хати, навіть не привіталася. 

За спиною почула тихе:

— Вибач, мамо.

— Нічого, синку, — тихий бабусин голос видавався впевненим, — Ми впораємось.

Почула як батько її поцілував:

— Люблю тебе, ма.

— І я тебе люблю, синку, — прошепотіла бабуся.

Коли вже батько сідав у автівку, перехрестила його на ходу й прошепотіла:

— Бережи вас Господь.

Якби ж я тільки знала, чим це літо скінчиться, я б не кричала, що ненавиджу його. Я б кричала: «Я люблю тебе, тату! Люблю!»