Розділ 11. Мирослава

Швидко наливаю тісто в сковороду на нову порцію оладок. Я для себе ніколи їх не готувала, тільки бабуся завжди на сніданок робила або млинці, або оладки з варенням. Вона й навчила мене їх готувати. Кавник вже заповнився кавою і теплий аромат розповзається кухнею. Оладки на пательні шкварчать. 

Дверний дзвоник дзеленчить соловʼєм на всю квартиру.

Витираю руки рушником, закидую його на плече і мчу до дверей.

— Привіт, — мнеться Вітя на поррозі, — Ось, зубну щітку приніс.

Завмирає, принюхується до ароматів з кухні, підсмикує одну брову.

— Поснідаєш з нами? — пропоную, забираю зубну щітку з рук, замотану в поліетиленовий пакетик.

Він вагається, ковтає слину. Тоді киває.

— Не відмовлюсь, — каже і заходить до квартири.

Він вже зібраний на роботу, одягнений по-вуличному — чорний пуховик з каптуром, чорні штани і чорні ботинки. На лиці — щетина, як і вчора. З кишені стирчать чорні перчатки.

— Ой, — вигукую, в коридор долинає запах підгорілого тіста, — Роздягайся і проходь. 

Мчу на кухню, роблю менший вогонь під сковорідкою і швидко перевертаю оладки на інший бік. Дякувати Богу, вони тільки сильніше засмажилися, а не згоріли. Лиш трохи задиміла сковорідка. Вмикаю витяжку на трійку. Вона гуде, як трактор, але дим миттєво йде у вентиляцію.

Вітя сідає до столу і потирає руки одна об одну.

— Привіт, принцесо, — цілує малу в маківку, — Як спалось?

— Чудово, — Катруся наминає оладки, — У Мирослави Іванівни все так класно пахне квітами, хоч і зима.

— Ага. І оладками, — каже Вітя і куйовдить волосся Катрусі. Зупиняється, повільно забирає руку і кладе собі на коліна. — Сто років не їв оладок.

Ага, і на побачення ти сто років не ходив. А тобі всього двадцять сім. Не кажу, лиш думаю. Дістаю ще дві таких тарілки, як у Катрусі, розкладаю оладки і додаю варення. Ставлю Віті і собі.

— Каву чи чай? — питаю і наливаю собі кави.

— Каву, якщо можна, — Вітя ніяковіє, не знає куди руки подіти, — Дякую.

Наливаю каву і для Віті, ми снідаємо всі разом. Оладки зникають швидко, на тарілці залишаються лиш помазні варення.

— Дякую, Мирос… — Вітя затинається, поглядає на Катрусю, — Мирославо Іванівно. — виправляється. — Це була найкраща доба в моєму житті за багато останніх років. Мені незручно трохи, що ми… що я… Ну оце все. І вчора нагодувала, і сніданок сьогодні. Якщо я зможу якось тобі віддячити, ти тільки скажи.

Тішуся. Найкращий день за останні роки. Його слова розливаються в мені густим медом.

— Катруся казала, що ти сирники зі згущенкою готуєш на сніданок. Я б залюбки спробувала наступного разу. Сто років сирників не їла.

Повертаю йому його сто років. Він підіймає брови і дивиться на Катрусю. Та хитро йому усміхається, робить великі очі і киває головою.

От, хитрунка мала. Надурила мене, а я наївна повелася. Коли б то Віті ще сирники зранку готувати. Сміюся всередині, спостерігаю зовні. Цікаво, як Вітя себе поведе. Він підморгує Катрусі і повертається до мене.

— Залюбки приготую для вас сирники на сніданок, — в очах смішинки, ніздрі смішно ворушаться, куйовдить рукою Катіне волосся. Мала посміхається широко, руки не забирає. — Наступного тижня підійде?

— Домовились, — сміюся, тепло розливається тілом.

Кидає погляд на годинник.

— Ой, пробачте, треба бігти, — підводиться з-за столу, — Катю, будь слухняною, добре? Заберу тебе сьогодні раніше.

Катя обіймає тата і обіцяє слухатися.

— Люблю тебе, моя принцеса, — шепоче в її волосся. А у мене мурахи розбігаються по тілу, лоскочуть під колінами, шкребуть між лопатками, повзуть ключицями. Такий щемкий момент.

— І я тебе люблю, тату, — каже Катя.

Вітя відпускає її і йде взуватися. Проводжаю його до дверей.

— Ще раз дякую, Миросю, — каже і береться за ручку дверей, — Ти найкращий друг. Принаймні, кращого у мене ніколи не було.

Вчора — круг, сьогодні — друг. Ковтаю. Натягнуто усміхаюсь.

— Гарного тобі дня, — кажу.