Розділ 10. Мирослава

Розплющую очі раптово від відчуття, наче на мене хтось дивиться. Серце калатає, в голові — каша, в очах — наче хтось піску насипав. Кліпаю, намагаюся навести фокус.

— Катруся, — сідаю в ліжку, тримаюся за серце, — Що сталося?

Дівчинка стоїть, притиснула капці до себе і усміхається. На вулиці ще темно, нічник підсвічує її білі кучерики і вона видається мені ангелом.

— Нічого, — каже, — Я вже наспалась.

Тягнуся до телефона на тумбочці, дивлюся на час — шоста. До будильника ще ціла година.

— Ти завжди так рано прокидаєшся? — встаю з ліжка, накидаю на піжаму домашнього светра.

— Ага, — каже Катя, — Тато мене завжди будить, щоб ми встигли зібратися.

Усміхаюся. 

А я люблю спати до будильника і потім ще трохи. Після будильника сон чомусь найсолодший.

— Ну тоді значить і я наспалася, — кажу, — Йдемо вмиватися і готувати сніданок?

Веду Катрусю до ванної, знімаю з батареї її одяг, подаю рушника. Я вмиваюся перша і чищу зуби.

— Мені треба зубна щітка, — каже Катя, — У тебе є?

От чого нема, того нема. Швидко полощу рота, витираю лице.

— Ти поки вмивайся, а я зараз татові подзвоню. Може він ще вдома.

Залишаю дитину у ванній, а сама повертаюся до спальні і беру телефон. Відкриваю контакти, знаходжу Вітю. Палець зависає над кнопкою виклику. Може смс написати? Пхикаю. Я ж не така, як його Ірка. Натискаю на виклик.

— Алло, — Вітя відповідає так швидко, що й гудки не встигли піти.

— Привіт, — кажу, — У нас маленька проблема. Потрібна зубна щітка Катрусина. Ти ще не вийшов? Зможеш принести?

— Звісно, — дихає у слухавку, — Хвилин через десять-п’ятнадцять, нормально буде? 

— Так, — сміюся, — Почистимо після сніданку.

Відбиваю дзвінок і йду на кухню. Насипаю каву в фільтр, наливаю воду. Вмикаю і чекаю, поки коричневі краплі почнуть наповнювати скляний глечик крапельної кавоварки.

Що готувати на сніданок? Зазвичай я сама снідаю кавою з бутербродом, але дитині то не підійде. Треба щось інше вигадати.

— Катрусю, — гукаю, двері до ванної прочинені, вона одягається. — Що ви зазвичай на сніданок з татом їсте?

Тиша, тихий шурхіт, а тоді тихеньке:

— Млинці з варенням, — невпевнено каже дівчинка, — Або сирники із згущенкою. 

Н-да. Сиру на сирники у мене немає. Згущенки також. Але є кефір, яйця і мука. Можу оладок насмажити і варення відкрити. У мене є малинове, полуничне і абрикосове. 

Ставлю чайник на плиту, щоб заварити чаю і швидко замішую тісто на оладки. Катруся заходить на кухню. Гриша і Кеша чемно одягнені на ніжки, в руках тримає два рожевих бантики.

— Гриша і Кеша будуть оладки? — питаю, підморгую.

— Ви що, — сміється Катя, — Вони ж не живі. Їм їсти не треба.

Катя сідає на диванчик, а я повертаюсь до плити і перевертаю оладки на сковороді іншим боком. Дістаю тарілку з квітчастим візерунком по краю і кладу збоку ложку абрикосового варення. Викладаю поруч чотири рум’яних оладки і ставлю сніданок перед Катею. Переливаю гарячий чай з однієї чашки в іншу, і навпаки. Так бабуся мені робила, щоб швидше вистиг. 

— Не було сиру на сирники, — пояснюю Катрусі, ставлю прозору чашку з чаєм біля тарілки з оладками, — Сподіваюсь, ти любиш оладки.

— Угу, — каже Катруся і смішно дмухає на гарячі оладки, — А наступного разу купите сиру?

Завмираю. Наступного разу.