Розділ 9. Мирослава

 — До речі, — каже Вітя і голосно сьорбає чай, — Ти на суботу не маєш планів?

Серце стискається, жбурляє жменю гарячої крові в голову. Оце так поворот. Звісно, не маю, — ледь не кажу, але тоді згадую — Ната. Вона мене забронювала. Дідько, перенесу. Вона зрозуміє. Повинна зрозуміти. Я так довго цього чекала. Це мій шанс. У мене теж цілу вічність не було побачень. А з Вітьою, то й взагалі не було.

— Не маю, — кажу тихо, губи розтягуються у посмішці, граюся китицями на скатертині, — А що? Маєш якісь пропозиції?

Посміхаюся, дивлюся в його очі. Вони сонні, але сповнені рішучості. Давай вже, кажи.

— Мені не зручно тебе просити, — він мнеться, а в мене вже між лопатками свербить, — Але… Посидиш з Катею кілька годин?

Кип’яток з голови шугає в п’яти, прихвачує з собою серцебиття. Тепер пульсує у пʼятах, бухає у вухах. Не зрозуміла…

— Ну, а я на побачення сходжу, — продовжує Вітя, наче щойно не вибив із мене дихання, наче не встромив ножа у серце і тепер повільно не провертає його. — Треба і мені про особисте життя думати, а не тільки Ірці. То як, посидиш?

Киваю автоматично кілька разів. Грудка в горлі не дає дихнути, намагаюсь її проковтнути. Особисте життя… Розмріялась.

— Дякую, — його посмішка розширюється, повіки повільно кліпають, — Ти гарний друг. Точніше, подруга. Ти не хвилюйся, я в боргу не залишусь. Якщо там підремонтувати щось треба чи ще якась допомога, то ти не соромся — кажи. Ти так багато для нас робиш…

— Посиджу з Катею. Залюбки, — кажу і забираю свою чашку, повертаюся до мийки і відкриваю воду. Не хочу, щоб він побачив моє розчарування. Я хочу, щоб він пішов. Просто  зараз. Я не витримую. Я сама винна, бо жила в своїх фантазіях про сім’ю. А ця сім’я не моя. Дитина не моя. І Вітя не мій. 

Виливаю залишки чаю в мийку і споліскую чашку. Руки тремтять, але я з усіх сил тримаюся.

— То як з Катею? — питає Вітя.

— Я ж сказала, посиджу, — кажу, не повертаючись. Тру й без того чисту чашку.

— Та я про завтра, — Вітя каже тихо, — Я зранку зайду по неї? 

Я повертаюся, спираюся сідницями на стільницю, складаю руки на грудях. Вітя сидить за столом, як і сидів до цього. Тільки підпер голову кулаком і повільно кліпає. Стомлений, нагодований і замріяний про суботнє побачення. Дідько.

— Я відведу, Вітя, — намагаюся тримати голос рівним, спокійним, попри бурю, що вирує всередині, — Нагодую, заплету. Не хвилюйся. Навіщо її будити на годину раніше? А ти забереш.

Кожне слово супроводжується кивком голови. Затишок, що відчувала до цього, корова язиком злизала. Не знаю, чи маю право дратуватися, та нічого з цим зробити не можу. Мені болить. Болить, що Вітя збирається налагоджувати особисте життя не зі мною. Болить, що Катруся збирається поїхати з мамою. Болить, що не я її мати. Болить, що вони — не моя сім’я. Не мої люди. А я — не їхня. Нічия?

— Добре, — встає неохоче з-за столу, — Ще раз дякую за все, Миросько. Ти сьогодні мій рятівний круг.

Рятівний круг — ось хто я для нього. Всередині все стискається. Я стискаюсь. Зменшуюсь. Набираю в груди повітря. З усіх сил тримаюся, щоб не зникнути зовсім, поки Вітя взувається. Бере пакет. Я відмикаю двері і проводжаю його поглядом.

— Добраніч, — він розвертається на першій сходинці.

— Бувай, — махаю рукою і зачиняю двері. Це все, що я можу наразі з себе вичавити.

Бо хочеться кричати: Вітя, роззуй очі. Ось я. Я і побачення, і особисте життя, і смачна вечеря. І мама для Каті. 

Але я не кричу. Йду на кухню, прибираю брудні тарілки, мию посуд. Глибоко дихаю. Принаймні у мене був цей вечір. Такий, який я безліч разів проживала у своїх ідеальних мріях.

Ідеальні мрії теж болять.

Болять, бо знаю, що вони не здійсняться. 

Тепер знаю.

Йду до спальні. Зупиняюся біля дверей, де спить Катруся, прочиняю їх. Маю переконатися, що з нею все гаразд. Вона лежить на спині, руки розкинуті в сторони на подушці. По обидва боки — білі капці. Зайчики. Гриша і Кеша. Милота. 

Усміхаюсь. 

— Солодких снів, — шепочу.

Двері до своєї спальні залишаю відчиненими. Раптом Катруся вночі встане і їй буде моторошно не в своєму домі. 

Вмикаю свій нічник — таку саму білу колбу з сірими кульбабками, як біля Катрусі. Лягаю в ліжко і заплющую очі. Думати не хочеться, бо потім не засну. Вмикаю тиху музику на телефоні, кладу його на тумбочку біля ліжка і потрохи відлітаю в царство Морфея. Будильник завела на сьому.