Розділ 8. Вітя

Заходжу на кухню, а там… — в роті збирається стільки слини, що я не встигаю її ковтати, — пюрешка, котлети, огірочки мариновані, квашена капуста. В плетеному кошику — нарізаний хліб, у великих прозорих чашках — заварений чай.

— Сідай, повечеряй, — Мирослава махає рукою на диванчик, а сама сідає навпроти на стілець зі спинкою.

Сідаю і починаю наминати котлети з картоплею за обидві щоки. Як казала моя мати: аж вухами лящить. Та й смачно, як вдома. Вдома… У моєму домі давно не було так смачно. Це не сосиска з яйцем, і не макарони. Це справжня їжа після важкого дня. Кайф.

Котлети уплітаю в першу чергу, а тоді трохи сповільнююся. Не можна так напихатися.

— Добавити ще котлету? — питає, зиркає на плиту.

— А ще є? — питаю з повним ротом.

— Є пару штук, — усміхається, — Зараз покладу.

Тягнеться за моєю тарілкою і відвертається до плити, викладає зі сковорідки ще дві котлети мені на тарілку і ставить переді мною.

— А ти чого не їси? — питаю і кладу шматок котлети до рота, — Мені трохи незручно, наче я тебе об’їдаю.

— Я не голодна, з Катею повечеряла, — каже, заправляє пасмо волосся за вухо і тягнеться до чашки з чаєм, — Чаю трохи вип’ю. 

Жую, спостерігаю як вона по-трохи сьорбає чай. Беззвучно. Як у неї так виходить? Мені мати завжди казала: не сьорбай. А воно наче не так смачно, як без звуку. Тягнуся і я до чашки і пробую тихо відпити. Не виходить. Мирослава сміється.

— Як у тебе виходить не сьорбати? — питаю.

— Не знаю, — знизує плечима, — Ніколи про це не думала.

Від гарячого чаю після душу жар приливає до щік, в очах легкий туман. Кліпаю, намагаючись налаштувати фокус.

— Як справи? — питає Мирослава, — Як твій день минув?

— Нормально, — кажу, відсовую порожню тарілку вбік, — Трохи стресово, але не так, щоб сильно.

Беру чашку до рук і роблю ковток чаю. Він вже трохи вистиг і не дуже солодкий.

— У тебе є цукор? — питаю. Мирослава усміхається, киває. Бере мою тарілку і ставить до мийки. Повертається до столу з цукром. Кладу ще ложку цукру в чай і розколочую. Пробую. В самий раз.

— Уявляєш, Ірка заміж зібралася, — кажу, наче найліпшому другові. А хто вона, як не друг: допомагає з малою, приготувала вечерю, пустила в свій душ. Справжній друг. Точніше, подруга.

— Та ти що, — ставить чашку на стіл і робить великі очі, — Знаєш за кого?

— Та за поляка якогось, — знизую плечима, — Матвеуш… ну чи якось так, не запам’ятав толком. Але знаєш, що головне?

— Що? — щиро цікавиться.

— Що я тепер точно не хочу з нею Катю відпускати. Щоб вона жила з якимось чужим дядьком, який навіть не хоче дітей. Пф-ф-ф. І Ірка зібралася його вмовляти. А я не… не знаю, не віддам я її в чужу сім’ю. 

— Якщо чесно, я не вірила, що ти зможеш її віддати, — каже і усміхається, — Не уявляю навіть як би ти на таке погодився після стількох років…

— По правді, перший час я справді чекав, що вона перебіситься і повернеться. Тоді, після розлучення, чекав, що вона хоча б інколи забиратиме Катю. А тепер… тепер мені байдуже на неї. А от Катрусю шкода. Вона сумує за мамою.

— Але ж хіба то нормальна мати? Кукушка якась! — вигукує і осікається, виглядає в коридор чи не розбудила часом малу.

— Вибач, — каже, — Я не маю права судити. Просто не віриться, що ти б зміг відпустити доньку з такою… з такою…

— Так і є, — кажу, — То воно в теорії здається просто: відпустив і все. Інколи навіть думав про спільну опіку. Але ж як таке організувати, якщо вона в Польщі, а я тут? Та й всерйоз не задумувався про це як про щось таке, що близько. Просто серджуся, знаєш… на Ірку. Що покинула і змогла отак просто залишити дитину. Що влаштовує своє життя, а про нас і не згадує.

— Ще кохаєш її? — питає тихо.

— Ти що? Яке кохання? — ледь чаєм не вдавився, прочищаю горло, — Ті почуття в далекому минулому. Не до кохання мені зараз, є чим зайнятися.

Мирослава киває і ставить лікоть на стіл, підпирає долонею щоку.

— Тоді все буде добре, — каже Мирослава, — Ти сказав вже їй, щоб не вмовляла свого Матеуша? Ну, що Катя з тобою залишиться?

— Та де там, — гмикаю, — Вона мені це смс-кою написала. Уявляєш? Побоялася навіть вголос сказати. 

— Ти що? Треба сказати. А як не хочеш, то хоча б напиши, — поклала лікті на стіл і сперлася на них, нахилилася вперед.

— Та скажу я, — махаю рукою, — Ось охолону трохи і скажу. Вона всеодно, як за стільки років не надумалась бодай приїхати, щоб доньку побачити, то тепер точно не спішитиме. Навіть на перший дзвоник не приїхала. А це неабияка подія в житті дитини!

Мирослава кладе свою руку на моє передпліччя, легко стискає. Її рука тепла, дотик м’який. Кілька секунд дивлюся на тонкі пальці. Її підтримка мене зігріває.

— Я ж скільки років її доглядав, не уявляю своє життя без неї. Вона і є моє життя. Моя кров, моя дитина. Хоча й важко одному дитину виховувати. І обідно трохи. Ірка там життя своє влаштовує, а я тут вивертаюся як можу. Он і на побаченні не був сто років, геть забив на особисте життя.