Розділ 6. Вітя

В останню маршрутку заскакую ледь не на ходу. Сідаю на потерте сидіння і притуляю лоба до скла. Воно холодне і вологе, але в салоні доволі тепло. 

Сьогодні був до біса важкий день. Якби працював один, то певно доїхав би додому вчасно, але ж у нас бригада. Ми прокладаємо сантехніку і опалення в новобудові на околиці, а терміни, як і завжди, тиснуть. Але хоча б оплату гарну обіцяють. Добре, хоч за Катрусею Мирося приглядає, у неї гарно виходить. Та й Каті вона подобається. Мирося. Мирослава Іванівна. Інтелігенція, бляха.

— Передаємо за проїзд, хто зайшов, — гукає водій, не отримавши очікуваної оплати.

Я такий зморений, що геть туго міркую. Дістаю з кишені пуховика потерту двадцятку і передаю через пасажира попереду мене. Ліньки вставати. За кілька секунд мені передають решту і я ховаю її в іншу кишеню, бо в цій намацав дірку.

Дістаю телефон, набираю Мирославу, щоб сказати, що я вже в дорозі додому. Йде гудок, другий. Роздається голосний писк в слухавці і екран гасне. Розрядився. Дідько.

Маршрутка їде довго, зупиняється на кожній зупинці. Люди заходять, виходять. Набилася вже повна маршрутка: стоять, сидять, штовхаються. Намагаюся на них не дивитись. Підіймаю комір пуховика, відкидаю голову на підголівник і заплющую очі. Ось доїду додому, заберу малу. Покупаю її, потім сам помиюся і в ліжко. Сподіваюсь, Мирослава її нагодувала, бо сил на готування зовсім не лишилося.

Мирослава. Вона хороша. Гарна, доглянута, хазяйновита, любить дітей. Не дарма ж вона так Катрусею опікується. Я навіть не знаю, як би справлявся сам, якби не вона. Раніше якось же я справлявся, поки Катруся до школи не пішла. Хоча, мушу визнати: з появою Мирослави моє життя стало значно легшим. 

Задумуюся і ледь не проїжджаю свою зупинку. Вискакую з маршрутки в холодну і темну вулицю. Ще кілька хвилин швидким кроком і я біля під’їзду. Підіймаюся сходами на третій поверх і відмикаю квартиру. Вмикаю світло і кидаю куртку на банкетку, одразу в коридорі ставлю телефон на зарядку і йду в туалет. 

Під ногами хлюпає калюжа, з туалету чути дзюрчання води.

— Та щоб тебе… — лаюся вголос. З-під тріснутого лічильника фонтаном б’є вода. Вся підлога туалету і ванної залита водою по плінтус, навіть в коридорі до половини мокро. Швидко перекриваю кран і сподіваюся, що проблема тільки в тріснутому лічильнику. Допомагає. Вода припиняє литися і я хапаюся за рушника, вимочую калюжу, поки не затопило сусідів знизу.

— Золото миєм, а голодні виєм, — бурмочу собі під ніс, — Тепер ні помитися, ні їсти приготувати.

От тобі і сюрприз. Облаштовую сантехніку, встановлюю крани і опалення, а вдома нічого немає, щоб полагодити цей бісовий лічильник. 

Закінчую витирати воду і йду на кухню. Тарілки в мийці вже підпирають кран. Чухаю потилицю. Що далі?

Відкриваю холодильник, вдивляюся в його пустоту. Яйця є, можна посмажити, але ми ними ж і снідали. Шматок сиру і початий слоїк квашених помідорів, така собі вечеря для семирічки. Та й мені то так, для розігріву. Треба буде на вихідних на закупи змотатись і заповнити холодильник. 

Добре, що закруток на балконі вистачає. Може це ікру кабачкову відкрити? В роті збирається слина, ковтаю. Дитині то не їжа зовсім. А може Мирослава її все ж нагодувала? 

Беру телефон, за ці пів години, що я прибирав наслідки потопу, він встигає зарядитись на тридцять відсотків. Нормально. Набираю номер Мирослави.

— Алло, — вона говорить пошепки, доводиться прислухатися.

— Мирославо, — стискаю перенісся двома пальцями, — Я вже вдома. Телефон розрядився. Кажи Каті, нехай спускається.

В слухавці чути тихий шурхіт, звук зачинення дверей.

— Вона вже в ліжку, — трохи голосніше відповідає, — Може нехай вже у мене поночує? Я можу і в школу завтра її відвести.

Як у ліжку? Дивлюсь на годинник — десята. Справді вже пізно. Переводжу погляд на брудний посуд у мийці і до мокрого рушника, що більше здається на ганчірку.

— Слухай, а можна, я у тебе помиюся? — наче мимоволі вилітає з мого рота, — У мене лічильник лопнув і пів квартири залило, а полагодити немає чим. 

Завмираю. Вона ж не відмовить? 

— Звісно, — відповідає без паузи, — Заходь.

Йду в кімнату і швидко хватаю рушника з шафи, спортивки і футболку. Складаю все в пакет. Відкриваю шухляду з білизною, беру перші труси, які трапляються під руку і кладу до решти одягу. Зачиняю шухляду, вона не йде, щось заважає. Зазираю всередину — пачка презервативів. Сковтую. Як давно у мене не було жінки? Місяць? Два? Пів року?