Розділ 5. Мирослава

Прикриваю двері до кімнати, де спить Катруся і крадуся до кухні. Вмикаю світло на витяжці. Вібрація в кишені припиняється. Видихаю.

Серце калатає. Він дзвонить тільки сказати, що вже вдома, що Катруся може спускатися, бо він вже в квартирі. Спитає, чи не голодна вона, чи повчила уроки. Про мене не спитає. І правильно.

А мені б так хотілося, щоб хоч раз спитав. Інколи уявляю собі, що ми всі разом — сім’я. Вітя, Катруся і я. Але для нього я просто добра сусідка, яка інколи допомагає з дитиною. І в такі дні, коли він затримується на роботі допізна, я відчуваю трохи щастя. Бо можу провести день з Катрусею, уявити себе матір’ю. Наче ми з донькою чекаємо татка з роботи. А тоді він зайде в двері, стомлений, але усміхнений і обійме Катрусю, поцілує мене. Та й жену ці думки геть, бо одразу спливає з пам’яті той незграбний момент після одинадцятого класу, коли я потягнулася його поцілувати, а він завмер як статуя. Я тоді так розгубилася, що почала виправдовуватись, ніби то випадково вийшло, дурниці якісь. Він просто кивав. Дякувати, хоч не витер рота.

Дістаю телефон з кишені і відкриваю контакти. Обираю номер Віті і дивлюся на екран.

На заставці контакту — фотографія його сімнадцятирічного, з того літа, яке ми востаннє провели разом в селі. Одне око заплющене, широка посмішка, з кутика рота стирчить травинка, а у волоссі пухнаста кульбаба. Тоді ми гребли сіно разом, а я знайшла стиглу квітку кульбаби і застромила в його русяве волосся. Реготали і фотографувалися з нею по-черзі. Ті білі пухкі парасольки застрягали у волоссі, так що й не дістанеш.

Торкаюся пальцями татуювання кульбаби трохи нижче лівої ключиці. Його я теж зробила того літа, потай від батьків, щойно мені виповнилося вісімнадцять. Чудове було літо. І трохи дивне.

А тоді я вступила до вишу, Вітя одружився, та й я вийшла заміж. Життя закрутило. Та вийшло якось так, що ні у нього, ні в мене не склалося. Не кожна жінка може подарувати чоловіку сім’ю. Ірина принаймні доньку йому народила.

Натискаю кнопку виклику. Абонент поза зоною. Телефон розрядився?

Палець вже готовий натиснути ще раз на виклик, але на екрані засвічується фото Наталі, моєї подруги. Приймаю виклик.

— Алло, — кажу пошепки, — Привіт.

— Привіт, Миросько, — весело щебече в слухавку, — Цілу вічність тебе не чула.

— Таку вже й вічність, — сміюся тихо, — три тижні тільки. Як відпочила?

В слухавці щось шарудить, до слуху долинає цокання поворотників і гучна мелодія на радіо.. Вона, певно, за кермом.

— Дуже класно, — перекрикує радіо, тоді робить тихіше, — Сонце, море, всі діла. Сувенірчик тобі привезла. Можу до тебе зараз заскочити. Цікавинок море — розкажу.

— Гмм, — видихаю і не встигаю нічого більше сказати, бо вона мене перебиває.

— У мене ще й пляшечка вина заморського є, — додає змовницьким голосом.

— Не зможу сьогодні, — шепочу, — Давай може на вихідних?

— Чого ти шепочеш? Не чую нічого! — кричить у слухавку. Вона завжди така: голосна, емоційна, жива.

— У мене Катруся заснула, — зізнаюся.

— О, Господи, — я наче бачу, як вона закочує очі, — Ти знову за своє? Продовжуєш бавити Вітіну малу? Він тобі хоч платить за це?

— Ната, припини. Йому і так тяжко. Робота, побут. Все сам. Я хоч трохи помагаю. — стаю на захист Віті.

— Ох, Мироська, — зітхає Ната, сигналить комусь, — Ти ж бачиш, що ти йому як безкоштовна нянька для малої, не більше. Так діло не піде. Бери справу в свої руки і натисни трохи. Ну, часи тепер такі, що можеш сміло сама заявити про свої почуття.

— Ната, — намагаюся її спинити. Марно.

— Бо так тільки до дівчинки прикипиш, а там бац – і з’явиться справжня мати. 

Смикаюся. Завмираю. У вухах шумить. Справжня мати. 

— Що тоді робитимеш? — продовжує Ната, її слова ніби пробиваються крізь шторм. — Але твоя правда. Не телефонна це розмова. Тоді на суботу нічого не плануй, я тебе забронювала. Добре?

— Добре, — шепочу, ледь ворушу губами. Не йдуть з думки її слова про справжню матір.

— Миросько, я не чую. Домовились?

— Так. До суботи. — кажу крізь щем в очах і в носі.

— Все. Цілую. Бувай.