Розділ 3. Мирослава

Веду Катрусю зі школи. Вона тримає мене за руку, на спині рожевий наплічник. Кучеряві хвостики сховані під шапкою. Під ногами риплять замерзлі калюжі. Ще кілька кроків — і можна сховатися в теплий під’їзд.

Старі двері брязкають за спиною і ми опиняємося в такому рідному, але темному під’їзді. Знову хтось лампочку поцупив. Вмикаю ліхтарика на телефоні і свічу Катрусі під ноги.

— Мирослава Іванівна, а тато вам ключі від квартири не залишив? — питає Катруся, коли ми доходимо до третього поверху.

— Ні, — усміхаюся, — А ти не хочеш до мене?

— Хочу, — Катя тримає наплічника двома руками, кліпає блакитними оченятами, — Тільки портфель хотіла дома лишити.

Сміюся.

— От хитрунка, — присідаю, щоб бути з нею на одному рівні, — А уроки хто робитиме?

— От, бліна, — тягне мала, морщить носика, — не хочу уроки.

— Я тобі допоможу, — кажу і беру її наплічник, закидаю його на плече, — Ходімо. Спочатку поїмо, відпочинемо. А потім вже уроки зробимо, гаразд?

— Ну добре, — Катя морщить носика, але все ж усміхається мені у відповідь, — А що будемо їсти?

— А що ти хочеш?

Піднімаємося сходами на ще один поверх. Зупиняємось біля дверей квартири, відмикаю двері і заходимо всередину. Допомагаю Катрусі зняти верхній одяг, вішаю його в шафу. Ставлю чобітки на батарею в коридорі, щоб нагрілися і просохли.

— Я хочу пюрешку з котлетою, — зиркає з-під лоба, чомусь здається винуватою.

— Запросто, — кажу, підморгую, — Я саме таке і збиралася готувати.

Дістаю новенькі капці з зайчиками і даю Катрусі. Якось блукала торговим центром і вони потрапили мені на очі, такі пухнасті, смішні і милі. Одразу про Катю згадала. Не втрималась і купила. Думала, на якесь свято подарувати. 

— Взувай капці, — кажу і милуюся захватом в малих оченятах, — Підлога холодна.

— Ого! — Катруся аж підскакує, — Такі гарні. Це мені?

— Тобі, — усміхаюся, в горлі тисне грудка, — Подобаються?

Вона дрібно киває голівкою, кучеряві хвостики підстрибують з кожним кивком.

— І я можу їх забрати з собою? — притискає зайчиків до грудей і дивиться мені в очі, — До себе додому?

— Звісно, — підморгую.

— Дякую, — Катруся тягнеться обійматися. Я присідаю і огортаю її руками. Вона обіймає мене однією рукою, іншою все ще притискає капці до себе.

— Взувайся, мий руки у ванній і приходь до мене на кухню. Поки картопля звариться, можемо трішки почитати, — кажу і спішу сховатися на кухні. 

В грудях тисне, на душі і солодко, і гірко водночас. Якби у мене була донька, я б їй… я б їй… все на світі. Щоб тільки бачити таку радість в очах, такий захват.

Зав’язую фартух поверх робочої сукні і швидко обчищаю чотири картоплини, вмикаю електрочайник, щоб вода швидше закипіла. Дістаю фарш з морозильника і ставлю в мікрохвильовку на розморожування. Заливаю батон молоком. Все це встигаю, поки Катруся миє руки.

Вона заходить тихенько, сідає за стіл. Підсовує ноги під себе, спостерігаючи обережно за мною.

— А капці чого не взула? — дивуюся її босим ніжкам. Ну вони не зовсім босі, просто капці вона так і не взула.

— Я їх додому заберу, — каже, злегка почервонівши, — Буду ними гратись. Знаєш як я їх назву? Один буде Гриша, а другий Кеша.

Господи, серце кров’ю обливається, грудка знову виростає в горлі. Дитина хоче гратись капцями, навіть не подумала про те, щоб їх взути. 

Гриша і Кеша. 

Гратись.

Капцями.