Розділ 2. Вітя

Чи чекав я, що Ірка повернеться і забере Катрусю з собою? Звісно чекав. Тоді б я зміг нарешті знайти кращу роботу. Може й кохання своє зустрів би. Але точно не зараз, коли на мені лежить тягар відповідальності ще й за малу дитину. Це тоді я був молодим і зеленим. Думав, головне аби любов, все решту переживемо. А воно он як вийшло.

Я пам’ятаю все. І згадую ледь не щоночі. Як закохався в білявку з блакитними очима і пухкими губами. Як потайки від батьків зустрічалися з нею. Батьки чомусь були проти наших стосунків. Мабуть недаремно. Бо он як все вийшло. 

Ірина завагітніла. Я був на сьомому небі від щастя і на третьому колі пекла, бо страшно було навіть подумати, що буде далі. Житла власного я не мав, тож довелось жити разом з моїми батьками. Стабільної роботи, як і зарплати, теж не було.

— Я не збираюся жити з тобою у хліві, — гнівалася Ірина ледь не щодня, обзиваючи дім, де ми мешкали, хлівом. — Ти обіцяв, що все налагодиться! Що ти старатимешся.

— Я стараюсь, — виправдовувався, як міг.

— Ти не стараєшся, — сідала на диван, закриваючи лице руками, — Я не хотіла народжувати дитину. Це ти мене вмовив. Наобіцяв золоті гори і зірочку з неба, а насправді ти нікчема. Треба було не слухати тебе і робити аборт.

— Цить, — закривав їй рота рукою, щоб Катруся не почула нашої розмови, — Не смій такого говорити при дитині.

— Зате правда, — вона встала з дивану і поправила светра на поясі, — Я не хочу так жити. І не буду. Я їду на заробітки.

— Нікуди ти не поїдеш! З дитиною хто буде сидіти?

— Ти ж хотів дитину, то й сиди. А ні, то матір свою попроси. Всеодно я не так все роблю, то робіть, що хочте. Я на таке не підписувалась.

За хвилину вона стояла біля дверей будинку з валізою. Обіймала нашу майже трирічну доньку і обіцяла скоро повернутися.

Таки повернулася. Через пів року. Привезла Катрусі нове платтячко і туфлі і подала на розлучення. Ділити у нас не було чого, бо нічого ми не нажили. Тому просто скандалили протягом тих довгих двох місяців, поки тривав процес розірвання шлюбу.

— Дитина повинна жити з матір’ю, — казав я, коли вона знову збиралась до Польщі, — Тим більше дочка.

— Влаштуюсь там і заберу, — впевнено тоді сказала Ірина і знову поїхала, навіть сльозинки не зронивши.

— Тату, — висмикує мене мала з роздумів, — Я вже взулася. Ти йдеш?

Зітхаю і взуваю кросівки, накидаю чорний пуховик, якому років так само, як і Катрусі, і хапаю ключі від квартири.

— Так, малечо, — куйовджу її волосся. Вона кривиться, але не пручається. Треба вже припиняти так робити, їй не подобається. Дівчинка росте.

Виходимо з квартири і я замикаю двері. Спускаємось сходами, не високо — третій поверх. В під’їзді сиро і тхне пліснявою, але на те, щоб винаймати квартиру в кращому місці немає грошей.

Катруся скаче попереду. Її рожевий наплічник в моїх руках здається повним цегли. Навіщо першокласникам стільки книжок? Як вони мають їх носити? 

На вулиці мороз. Втягую носом холодне повітря. Воно пахне свіжістю і дитинством. Калюжі сковані тонкою кригою, пожовкла трава під тонким шаром інію.

— Катю, ти бантики взяла? — питаю і зачиняю двері під’їзду.

— Звісно, — вона показує жовті банти і ховає їх назад в кишеню, — Мене Мирослава Іванівна заплете. У неї гарні хвостики виходять, правда ж.

— Ага, — погоджуюсь, хоча жодного разу не запам’ятав, які там були хвостики.

До школи доходимо за десять хвилин. Ще рано і нас зустрічає лише охоронець. В чорному костюмі з наліпкою «охорона». Його сиве волосся, не сховане під шапкою, схоже на траву, вкриту інієм.

— Привіт, Тодосьовичу, — вітаюся рукостисканням. Його рука стара і зморщена, пожовкла з віком шкіра. Мозолясті пальці, — Ми знову перші?

— Як завжди, — відповідає, пропускаючи Катрусю всередину, — Холодно сьогодні, егеж?

— Справді холодно, — дістаю руки з кишені і потираю їх об одну, щоб зігрілися. —Зима лютую наостанок. Але нічого, ще трохи і весна.

— Як справи? — питає охоронець, видихаючи пару в повітря, — Справляєшся з малою?

— Якось справляюся, — кажу, натягую каптур на голову, — Скоро Ірка приїде і забере її в Польщу. Ще трохи треба почекати.

Тодосьович киває, шморгає носом. Про Іркине скоре одруження мовчу.

— Не сумуватимеш? — зіщулені очі під розкішними білими бровами дивляться з підозрою, — Все таки скільки ти її сам виховував… років чотири-п’ять?

— Чотири з половиною, — кажу,  — Тепер її черга. Дитина повинна бути з матір’ю. Чи ти інакше думаєш?

Мене його думка не цікавить, але просто розвернутись і піти — не можу. Бо Катруся з ним ще залишається до останнього, поки я її не заберу. 

— Дитина повинна бути там, де їй добре, — каже Тодосьович і знову випускає пару, — І з тим, хто її любить. І дбає. Але то моя думка. Тобі видніше.

Стоїмо мовчки. Стискаю руки в кулаки в глибині кишень. Не знаю що казати далі. Тодосьович, мабуть, має рацію. Чи справді Катрусі буде краще з Іркою і якимось чужим дядьком? Чи зможу я просто відпустити її з матірю, яка по-суті є чужою людиною для неї. Навіть Тодосьович і то знає її краще, ніж рідна мати. Смішний старий дід. Але відповідальний і добрий.