Розділ 1. Вітя

— Слухаю, — різко кажу в слухавку і притискаю телефон плечем до вуха. Заходжу до спальні і зачиняю двері. Готуюся знову слухати відмазки моєї дорогоцінної колишньої дружини, зціпивши зуби.

— Вітя, — Ірка по той бік слухавки прокашлюється, — Не вийде у мене приїхати раніше, ніж у березні. Так що придумай щось, щоб мала не психувала.

— Іро, ти вже четвертий рік годуєш мене обіцянками, — шиплю, виглядаю в коридор чи не підслуховує Катя, — Вона вже в школу пішла, а ти так і не забираєш її, як обіцяла.

— Вона не тільки моя дитина, — обурюється Ірина, — Я заберу її, як тільки зможу. Знаєш, не так просто влаштовувати своє життя закордоном з дитиною. Спочатку треба самій влаштуватись. Та чого це я перед тобою виправдовуюсь? Заберу, коли зможу. Бувай.

Вона відбиває дзвінок. 

Дідько, до березня ще місяць. А там вона знову перенесе, як було вже не раз. Життя мене до такого не готувало. Я зовсім не вмію поратися з дітьми. Завжди думав, що це мати повинна робити, немає у нас, у чоловіків того жіночого відчуття материнства і єдності з дитиною, як у жінок. Типу, мені тут легше з дитиною, ніж їй там у своїх закордонах.

Ставлю чайник на плиту і запалюю конфорку. Поруч ставлю сковорідку і наливаю туди трохи олії. Кладу чотири сосиски, розбиваю поверх два яйця. Такий у нас сніданок сьогодні на двох.

— Катя, ти там ще довго будеш вовтузитись? — гукаю і розкладаю сніданок на тарілки, заварюю чай, — Я так на роботу запізнюсь.

— Я вже одягаюсь, — тоненьким голоском лунає з дитячої кімнати.

Поки холоне чай йду до ванної і вмиваюсь. Холодна вода бадьорить, але спокійніше від того не стає. Школа Катрусі поруч, а от на роботу мені добиратися в інший кінець міста. Тому і доводиться її приводити першою до школи і залишати з охоронцем.

Якби тільки Ірка знала, як то важко ростити дитину самому. А вона тільки може уявляти собі, бо дитина живе зі мною. Мені треба самому всьому лад давати;  ід итині і собі. Я й готувати толком не вмію, а тут ще й не маю часу. Добре, хоч в школі дитину годують нормально. А ввечері перебиваємось макаронами і сосисками та закрутками  з села.

Катя ставить свій наплічник біля взуттєвої полиці і заходить до кухні. Вже одягнена у шкільну форму і розчесана. Заплітатись вона ще не вміє, а я й не вмів того ніколи. 

— Тату, а хто такий анонім? — блакитні очі Катрусі дивляться в тарілку, де вона без апетиту колупає їжу. У її матері теж блакитні очі і світле волосся.

— Це людина, яка хоче приховати себе, щоб його не впізнали, — відповідаю і сьорбаю чай, — А чого ти питаєш?

— Він тобі дзвонив, — показує виделкою на мій телефон, що лежить на краю стола.

— Хто?

— Так анонім же.

Анонімом я підписав Ірину. Не хочу, щоб дочка щоразу спалахувала надією на зустріч з матір’ю і починала писати їй листи, готуватись до зустрічі. Бо марно це все. А раніше, ще коли я сподівався, що вона одумається і повернеться до мене, вона була підписана Ірусіком і її усмішка на екрані смартфона освітлювала кімнату щоразу, коли вона дзвонила.

Дзвонила вона не часто, раз на місяць, мабуть, якщо не на півтора. І щоразу, як Катруся ставала свідком цього, вона починала готуватись до від’їзду. 

І це мені ще пощастило з сусідкою. Мирослава Іванівна, що працює в школі, куди ходить мала. Вона мені допомагає — то Катрусю зі школи забере, то уроки з нею повчить чи нагодує. Золота людина. Смішно, знаю її з дитинства, але я просто Вітя, а вона — Мирослава Іванівна, хоча ми й одного віку. Але так завжди називали працівників освіти і лікарів. І не важливо скільки тобі років, інтелігенція — значить ім’я і по-батькові, і ніяк інакше. Хоча подумки називаю її Мироська, як тоді, коли робили якісь дурниці у селі на літніх канікулах. Вона ж дівчина з міста, вся така холена була. Та й зараз така. 

А в селі ми швидко вибивали її манірність і були простими підлітками, які бавились, цуплячи абрикоси у діда Стасіка чи бешкетували на горищі у її бабці. Навіть один раз поцілувалися. Класні були часи. Безтурботні. А тоді сталася Ірка, вагітність і з’явилася Катруся. Але не витримали ми в селі жити, з батьками в одній хаті то була справжня «Кайдашева сім’я», а не родина. От і довелося переїжджати до міста. Добре, що Мироська допомогла квартиру знайти поруч. Тепер ще й помагає з малою інколи. Та й Катруся обожнює дні, коли її забирає Мирослава. Мені навіть трохи обідно.

Телефон дзенькає вхідним повідомленням. Анонім. Тобто Ірка.

«Вітя, я не змогла тобі сказати по телефону. Я виходжу заміж. Поки Матеуш не готовий до дитини, але я його вмовлю. Просто треба трохи часу. Кілька місяців нічого не змінять. Ти впораєшся.»

Не вірю написаному. Перечитую ще раз. Телефон пече в руці, кидаю його об підлогу.

— Тату, що сталося? — Катруся заглядає на кухню.

— Нічого, квіточко, —  вичавлюю усмішку. — Просто телефон впав. Збирайся.

Бісова Ірка. Бісовий Матеуш. Бідна Катруся.