Розділ 8. Агата

Не можна просто так віддати колишнього чоловіка найкращій подрузі та спокійно піти заповнювати звітність. Це як викинути стару весільну сукню, а потім побачити її на дівчині у парку. Начебто — та й нехай. Воно давно не модне, та й міль один рукав погризла. Але все одно хочеться підійти та прошипіти: «Обережніше з мереживом, люба. Воно знає дуже багато».

Таке саме відчуття щодо Дмитра з Діаною. Хоча я сама це запропонувала. Як цивілізована, врівноважена жінка, яка повністю відпустила минуле. Угода століття: колишній за подругу. Майже як «шматок торта за безсмертну душу». Тільки тепер не можу зрозуміти, хто з нас ким та чим торгував.

Діана пурхає по офісу, як рожева чайка — гучна, гламурна, облита солодкуватим запахом ванілі та азарту. Вся світиться від передчуття. Після обіду вона заглядає до мене, махає рукою та пошепки повідомляє:

— Все, Агато, я побігла до салону краси. Через чотири години зустріч з золотим тунце-е-ем.

Хитаю головою. Ох, Ді. Хижачка, справжня. Сподіваюся, твої підбори будуть такими ж гострими, як і цілеспрямованість.

— Весільну фату прибережи до третього побачення, — жартую, щоб сховати рвану тканину сумніву всередині себе.

Подруга всміхається та зачиняє двері, а я продовжую сидіти сама. Дивлюсь у філіжанку кави, яка вже охолола. Намагайся працювати, Агато. Ключове слово — намагайся.

З погаслого екрана ноутбука на мене з осудом дивиться власне відображення. Жінка, яка добровільно підставила своє минуле життя під каблук подруги. Вона, як і я, не знає чи молитися, щоб у них все вийшло, чи сподіватися на емоційну катастрофу з втечею Діани через вікно ресторану.

Я власноруч штовхнула подругу в обійми колишнього, видавши дозвіл на побачення. Але все одно переживаю. У грудях дивне тремтіння. Вібрації. Немов серце перетворилося на перелякане желе.

— Зрадник, — шепочу йому, розтираючи ліву половину грудної клітки. — Соромно має бути. Хіба не ти роками запевняєш мене, що все загуло? Що Дмитро — зачинені двері? А тепер тремтиш, як школярка на контрольній з алгебри. Дякую. Вчасно.

Відкриваю табличку із фінансовим звітом, але руки завмирають над клавіатурою. Все дратує. Навіть пил на моніторі, який раніше не помічала. Господи. Видихаю. Знову переконую себе, що розрахунки та цифри заспокоюють краще за таблетки валеріани.

Але думки — ще ті скакуни. Раз у раз підкидають мені картинку того, як Яровий сидить за столиком біля поруччя, у білій сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком (обов'язково розстебнутим — інакше не дихає тестостерон). Годинник блищить на його лівому зап'ясті. На столі два келихи. Його погляд ковзає до ліфта, звідки має з'явитись головна героїня вечора.

Але замість очікуваного «Камінчика» до зали входить Діана. Якого розміру буде пауза, перш ніж він зрозуміє мою каверзу? Секунда? Три? Він вчепиться в край столу, схопиться на ноги або, можливо, захлинеться своєю самовпевненістю?

Невже, Дмитре, ти справді думав, що твоє повідомлення подіє на мене як свист солов'я? Думаєш я, як відданий песик, примчуся на дах столиці у вечірній сукні та з підведеними очима?

Що ж… Буде тобі сюрприз, ексчоловіку.

Не переробивши й половини справ, закриваю ноутбук. Просто неможливо зосередитись. Хапаю сумку та на ходу пишу Марії, щоби перенесла вечірню зустріч.

Ноги самі несуть мене до дитячого центру. Там мій особистий якір. Мій шестирічний лейтенант Ілля, який розуміється на літаках, роботах та драконах. Згрібаю його в оберемок. Він пахне пластиліном, мандаринками та теплим молоком.

— Мамо, ти якась дивна, — бурмотить Ілля, намагаючись вибратися з обіймів.

— Чому?

— Дуже дивно посміхаєшся, ніби нас щойно вибрали для польоту на Марс.

— Майже вгадав, — цілую дитину в щоку та змовницьки шепочу: — У нас із тобою сьогодні свято.

— Жартуєш? — В очах Іллі — феєрверки. — Яке?

— Сьогодні ми з тобою — володарі світу. І робитимемо тільки те, що хочеться.

— Я хочу морозиво! — із захопленням скрикує Ілля.

— Морозиво буде. І гойдалки. І батут. А потім забіжимо до супермаркету, накупимо всякої всячини додому. Приготуємо смачну вечерю та змалюємо літаками всі альбоми.

Гуляємо з сином понад дві години. Бігаємо піском босими ногами та будуємо замки. Їмо на швидкість морозиво та цукрову вату. Ілля скаче на батутах, а я знімаю його на камеру.

Ми просто живемо. Ні про що та ні про кого не думаємо.

У супермаркеті Ілля швидко наповнює кошик: кавун, манго, апельсиновий сік і навіщось кетчуп.

— Ти певен, що він нам потрібний?

— Має знадобитись.

Я додаю вершки, баклажани, розмарин, два види сиру, печиво з шоколадною крихтою — виключно за рецептом душевної компенсації. Сьогодні це можна.

Вже на касі ми розуміємо, що продуктів набрали забагато.

— Мамо, а ми все це з'їмо? — Ілля спантеличено чухає потилицю.

— Якщо не зможемо, доведеться кликати сусідів…

Готую неначе на весілля. Обсмажую рис для ризотто, натираю паралельно сир. Поруч булькає компот зі свіжих ягід. У духовці запікається м'ясо з овочами, збризкане маслом та посипане спеціями.