Розділ 7. Агата

Коли я розказую, що наш сайт знайомств — ніби як храм кохання, я не маю на увазі, що світлини клієнтів викликають єдине бажання впасти ниць та закричати «господи, прости». Але саме таке бажання у мене виникає прямо зараз, коли я перегортаю знімки Лесі — нашої нової клієнтки, яка прагне знайти коханого чоловіка — на екрані комп'ютера в студії.

На третьому фото вона схожа на людину, яка щойно втратила віру в людство та риє землю порожнім поглядом. На п'ятому — на загнану лань, яку в останній момент перед полюванням підстригли та навели брови. А на восьмому…

— Еміне! — гаркаю я на всю студію, не відриваючи погляду від ноутбука. — Іди-но сюди, художнику ти наш обд… обдарований не в той бік.

Фотограф пливе по залу ходою, гідною Міланських показів. Білі кеди, неонова футболка з принтом «не всі герої носять плащі», стакан кави у руці та вираз обличчя, ніби це не він, а я тільки-но мало не спалила репутацію агентства вщент.

— Агато, люба, у тебе така аура сьогодні, — млосно тягне він. — Пульсуюча. Щось сталося?

— Так, сталося. Ось це, — я повертаю до нього монітор. — Це що?

Емін мружиться.

— Це... портрет.

— А мені це схоже на одкровення блудної вівці у темному кутку сараю. Чому в дівчини очі, як у пораненої гуски, підборіддя втекло до Фінляндії, а ноги... — я розгортаю світлину на весь екран. — Ти колись чув слово «перспектива»? Чому в дівчини зі зростом метр сімдесят п'ять — ноги, як у пінгвіна?

— Я зробив усе, що міг. Хіба я винен, що дівчина... кхм, м'яко кажучи ... дерев’яна, — починає він виправдовуватися, тицяючи пальцем в екран. — Але нема чого хвилюватися, Агато. Ти ж знаєш, магію постобробки. Ввечері я всі кадри прожену через редактор, і буде топ.

— Проженеш? Що ти проженеш, Еміне? Неправильно виставлене світло? Чи ноги, які з цього ракурсу виглядають коротшими майже вдвічі?

З шумом перегортаю відзняті кадри. Охаю і хапаюся за серце, коли на одній зі світлин бачу Лесю — сором'язливу, скромну вчительку молодших класів — яка прогнула спину так, що будь-яка гімнастка лусне від заздрості. В одних колготках. Без спідниці. Рачки.

— А це, боже, що за…? Навіщо ти поставив учительку у позу собаки?

— Щоб передати грайливість її молодого характеру, — белькоче Емін та робить крок назад, ніби збирається кудись тікати.

— Яка до біса грайливість?! — гаркаю я. — Ти хочеш, щоб нас усіх потягали по відділках? Щоб штраф накатали за поширення неналежного контенту?! Видали це. Негайно. І щоби більше я такого не бачила.

Ображено поскрипуючи гумовими підошвами по плитці, Емін йде за межі студії на перерву. Крадькома зиркаю в телефон. Хапаюся пальцями за скроні. Ну чому я маю думати відразу за всіх? Чому маю робити все сама? Чому, коли я даю завдання «покажи природність та легкий флер романтики» фотографи розуміють це як «ноги ширше, поперек нижче, а нижню губу втягни в себе»?

Під шкірою гуляє вогонь, я вся на нервах. Усередині ніби закипає маленький, але дуже амбітний вулкан, готовий будь-якої миті вибухнути гарячою лавою.

Ще раз дивлюсь на телефон. Дмитро не дзвонить і не пише. Ніби крізь землю провалився. Стрілки годинника летять невблаганно. Дві години вже минуло, а ми до пуття так нічого й не зняли.

Краєм ока зиркаю на двері — щоразу як дзвенить «музика вітру» над ними моє серце отримує мікроудар. Чекаю, що будь-якої миті може з’явитися ексчоловік. Але поки що це був або кур'єр, або доставка їжі, або тутешні працівники.

Тіло свербить, наче хтось насипав під шкіру скляної вати. Стомлено стогну.

— Тримай, — Діана простягає мені кухоль із чимось зеленим, що виглядає як жаб'ячий суп для відьом на відпочинку. — Це для утихомирення твоїх розхитаних нервів.

— Я спокійна, — скривившись, відмовляюсь навіть до рук брати цей підозрілий напій. На запах він нічим не краще, ніж на вигляд.

— Воно й видно, — хмикає Діана. — Бідолашний Емін напевно весь поріг нам залив сльозами після твоїх лагідних зауважень.

Закочую очі.

— То йому на користь. Виконав би завдання як слід, ніхто б йому й слова не сказав.

— Агато, люба, послухай, — Діана відставляє чашку з незрозумілим відваром на невеликий столик та підходить ближче. — Я думаю, тобі треба повернутися до кабінету. Ми всі тебе дуже любимо та поважаємо, правда, але сьогодні ти неначе цербер під час місячних. Боюся, щоб лампи під стелею від рівня твоєї напруги не почали вибухати нам на голови. — Обхопивши мої плечі, подруга починає повільно їх погладжувати. — Агато, сядь у кабінеті, розслабся, відпочинь. Зроби дихальні вправи, помедитуй. Нехай Марія приготує тобі свою фірмову каву з морозивом. А я все тут далі проконтролюю.

— Як хочеш, — пирхнувши, я все ж таки пристаю на пропозицію подруги.

Мені насправді треба відпочити від людей, сьогодні їхня некомпетентність мене якось особливо дратує.

З гуркотом зачиняю за собою двері. У кабінеті тихо-тихо. Навіть ноутбук не гуде. Падаю в крісло та голосно видихаю. Але не допомагає. Я все ще напружена від голови до п’ят.

Хапаюся за телефон та набираю Романа. Він відповідає на першому гудку.