Розділ 6. Агата

Ніколи не погоджуйтесь на зустрічі з колишніми поза офісом. Особливо якщо ви на лікарняному. Особливо якщо у колишнього є ямочки на щоках. І особливо, якщо ви досі не позбулися звички намотувати волосся на палець, коли нервуєте.

Дмитро затримує погляд на мені трохи довше, ніж це доречно, немовби перевіряючи, наскільки я думками тут з ним. В його очах миготить кумедний виклик — «Нумо, камінчику, розслабся», але я навпаки мимоволі стискаю пальці в кулак.

— Чудовий день, еге ж? — кидає він так, ніби ми зустрілися не заради ділового брифінгу, а випадково перетнулися в парку, де колись цілувалися під гіллястими кедрами.

Погода справді чудова. Ідеальна для сімейних прогулянок, романтичних зустрічей, поцілунків.

— Не скаржусь, — я намагаюсь триматися нейтрально.

Поруч із лавкою, де ми сидимо, воркочуть голуби. Один — особливо нахабний — явно намагається вразити самку ритуальним танцюванням та клюванням у повітря. Подумки обзиваю його «Дмитро».

Колишній чоловік, як завжди, вдягнутий бездоганно. Світла сорочка з закоченими по лікоть рукавами, випрасувані темні штани, на носі окуляри, що приховують безсоромність його очей, легковажність та тонну самовпевненості.

Я — у джинсах та білій футболці, волосся скручене в пучок, на зап'ясті браслет із гумок, зібраний Іллею пару років тому на дитячому святі, кривуватий, але улюблений. Виглядаю зовсім не по-діловому, і це дає дивне відчуття вразливості. Наче я без захисних обладунків: без титулу директора, без маски «непробивної». Надто… справжня наче.

Вже шкодую, що не лишилася без зв'язку. Що не заблокувала Дмитра на добу, як того кортіло. Та не прикинулася глухонімою. Хоча, напевно, це б навряд чи допомогло. Адже він впертий, як паркувальний стовп. Заспамив мені весь телефон дзвінками, повідомленнями та голосовими з проханням зустрітися. Заспокоївся лише коли отримав таки мою згоду.

Тож тепер ми в центральному парку. Спеціально вказую лавочку недалеко від фонтану, щоб бути ближче до виходу. На випадок екстреної втечі.

— Радий, що знайшла для мене час, — каже Дмитро як тоді. Як багато років тому. Коли ми тільки-но познайомилися. Почухавши потилицю, він з легкою посмішкою додає: — Діана сказала, що ти взяла лікарняний. Але по тобі й не скажеш, що ти погано почуваєшся.

Сироти проступають по моїх передпліччях.

— Дякую, намагаюся, — відповідаю на автоматі, та тільки через секунду розумію, на що він натякав. Тепер зрозуміло, навіщо він притягнув з собою пакет апельсинів, хоча хотів поговорити про роботу.

Дмитро трохи примружується.

Невже справді думав, що я захворіла? Хотів подбати про мене? Як мило. (Ні).

Насправді й добре, що він не знає про Іллю. Нехай ніколи не взнає. Ілля вже має тата. Чудового тата. Інший йому просто не потрібний.

— Перейдемо одразу до справи, — кажу суворо, не даючи Дмитру розвинути свою допитливість. — Є якісь зауваження до побачення?

У погляді ексчоловіка з'являється тінь розчарування. Мої слова явно не той результат, на який він очікував.

Відкинувшись на спинку лави, він дивиться на людей, що проходять повз нас. Виглядає розслабленим. Навіть занадто. Неначе його робочий день не розписаний під зав'язку і не треба нікуди спішити. Але це зовсім не так, адже я, як і раніше, відстежую його розклад.

Виключно заради роботи.

— Я тут ось що зрозумів, — починає він, миттю зловивши мій погляд. — Не моє — бути просто пасажиром. Перше побачення було... надто правильним. Надто не моїм. Все виглядало ідеально, але ніби з рекламного буклета. Страшно голову повернути не туди, і тим самим поламати весь твій план.

Дмитро ледь всміхається, ніби дражнячи — «І як тобі, камінчику, такі зміни?».

Я ніяк не коментую слова колишнього чоловіка, продовжуючи сидіти з кам'яним обличчям.

— Де і в якому форматі відбуватимуться зустрічі я сам вирішуватиму. Кожне побачення буде моїм вибором. Щоб я почував себе спокійно і був зосереджений на знайомстві, а не на чужому таймінгу.

— Добре, — дістаю телефон. — Вже склав список? Попереду ще п'ять побачень.

— Наступне — на даху. З виноградом, сиром і всяким таким у кошику, двома келихами та пледом. Будемо дивитись на захід сонця.

— На даху. Захід сонця. Два келихи… — вдаю, що записую, а в самої руки тремтять.

Пальці не потрапляють по маленьких літерах клавіатури, тож у нотатках виходить абракадабра. Перед очима мрячка. І недобудована багатоповерхівка, сходами якої ми з Дмитром біжимо вгору, щоб встигнути до заходу сонця. То він, то я чіпляємося за шматки арматури, що стирчать з плит, сміємося та чхаємо від запорошеного повітря старої будівлі.

Праву колінну чашку прострілює фантомний біль. Ніби я знову вдарилася коліном, через те, що поспіхом неправильно поставила ногу на край бетонного ступеня.

Мружуся.

Б'ю пальцями по клавіатурі якомога швидше. Щоб не мати часу на думки. Щоб не згадувати, як він діставав бутерброди з термосумки, як здував пилюку з мого коліна, як його рука пестила мою щиколотку.

— Гаразд. Дах. Що ще?