Розділ 2. Агата

Тук. Тук. Тук. Стукання маятника вимірює моє терпіння. Тук. Тук. Тук. Стискаю зуби. Доросла людина наче, а грає металевими кульками як мала дитина. Господи. Тук. Тук. Тук.

— Вік? — вимовляю суворо, намагаючись не дивитись на руки Дмитра.

— А ти не пам'ятаєш, камінчику? — Колишній чоловік хихотить та знову запускає маятник.

Тук, тук, тук. Та щоб тебе… стонога вкусила!

Плескаю долонями по стільниці, та розвертаюся разом із кріслом.

— Дмитре, — починаю з крижаною ввічливістю, якою могла б навчати на курсах «Пасивна агресія для початківців або як працювати весь день з людьми», — ти впевнений, що готовий зустріти кохання всього  свого життя? Зазвичай такі наміри передбачають... трохи більшу зосередженість, ніж ти демонструєш.

Колишній чоловік продовжує дивитися на металеві кульки, які хитнувшись, відбивають разом із побратимами рівний, однаковий ритм. Тук, тук, тук. У моїй голові чимчикують маленькі барабанщики.

— Я зосереджений, — надає ліниву відповідь, нарешті відірвавши погляд від іграшки та подивившись на мене. — Просто поєдную приємне з корисним.

— І часто поєднуєш?

— Коли випадає нагода, — смикає плечима з тією самою усмішкою, через яку я колись втратила здатність до раціонального мислення. Місяців на сорок.

Тук. Пропалюю дірку в нього між очей.

— Мені тридцять шість, Агато. Іноді почуваюся на вісімдесят, особливо після багатогодинних заторів.

Тук, тук, тук. Роздратовано хмикаю і, перш ніж зробити нову позначку в анкеті, пробігаюся по заповнених полях.

Ім'я: Яровий Дмитро Олександрович.

Вік: тридцять шість.

Колір очей: коричневий.

Діяльність: Експерт із технологічного розвитку IT-бізнесу, стартап керівник (примітка: розводить великі компанії на гроші, продаючи власні ідеї).

Хобі: все, що клацає, свистить, хитається (прим.: все, що дратує мене).

— Сімейний стан?

Колишній чоловік глузливо вигинає брову:

— Був одружений. Один раз. Невдало.

Вдаю, що не помічаю натяк, хоча всередині все стискається в щільний клубок з колючого дроту.

— Діти?

— Ні. Але якби були, вони, гадаю, теж любили б ці штуки, — киває на маятник.

Тук, тук. Закочую очі так сильно, що здається скоро бачу власний мозок.

— Добре, — клацаю мишкою, щоб зберегти відповіді. — Продовжимо. Які якості ти цінуєш у жінці?

— Чесність. Почуття гумору. Лояльність. Вміння готувати борщ.

Підіймаю очі. Діма абсолютно серйозний. Або вдає, що серйозний — а це ще гірше, бо саме так він пожартував на нашій першій зустрічі. Тоді це здалося милим. Зараз — дратує до свербіння під шкірою.

— Борщ? — Уточнюю.

— Так. Це проблема в наш час?

Тук, тук, тук. Хочу встати та закричати. Але це було б непрофесійно. А я — між іншим — професіонал від маківки до кінчиків волосся. Навіть до тих, що січуться.

— Є побажання щодо зовнішності?

— Блондинки. Брюнетки. Руді.

— Яка чітка відповідь, — зітхаю та ставлю галочки навпроти необхідних варіантів.

Посміхнувшись, Дмитро відкидається на спину дивана. Помічаю, що він досі не позбувся звички чухати підборіддя, коли замислюється. Або коли намагається приховати посмішку.

— Смаки — це така мінлива штука, камінчику. Як і настрій. Іноді хочеться пасту, а інколи — шашлик.

Примружуюсь

— Ти щойно порівняв жінок із м'ясом?

— Авжеж ні. Я порівнюю життя з непередбачуваним меню. А себе — із тим, хто не проти сюрпризів.

Стукаю пальцями по клавішах ноутбука:

— Так і запишу: філософ зі світу аналітики, улюблена цитата — «Іноді хочеться пасту, іноді — шашлик». Які якості жінки тебе цікавлять?

— Почуття гумору. Сильна, але не вперта. Незалежна, але не відсторонена. Розумна, але не нудна.

Він усміхається. Посмішка широка, розслаблена, майже дитяча. І, звичайно, від цього ще більш дратівлива. Вдаю, що занотовую його відповіді в систему, але насправді просто заповнюю поле для приміток нечитаною абракадаброю. Головне потім не забути видалити це, а то менеджерки не зрозуміють.

— Зріст? Особливі побажання в зовнішності? — Господи, і чого в наших анкетах так багато пунктів? Потираю шию.

— Не має значення. Але між нами має бути хімія, іскра, оце все.

Тук, тук, тук. Не витримую.

— Досить, — випалюю надто різко, що аж сама лякаюся свого тону.

Колишній чоловік здивовано зиркає, ніби справді не розуміє, про що йдеться. Але я знаю, що це лише маска. Він чудово розуміє. І грається. З маятником. Зі мною. З моїм терпінням.