Розділ 1. Агата

На годиннику лише сім сорок п'ять, а я вже на роботі. У когось тиждень починається з медитації, а в мене з табличок Excel та теки зі звітами, яка третій раз за ранок встигає опинитися на підлозі.

Ласкаво просимо до шлюбної агенції «Два серця». Ми допомагаємо людям закохатися, одружитися і бажано не вбити одне одного в перші три місяці спільного життя. Я — Агата, мені тридцять три, і я людина, яка може одночасно шукати наречену, рахувати податки та сперечатися з чоловіком, чи можна вкладати в анкету фото з папугою на плечі. (Відповідь – ні, якщо тільки папуга не мільйонер).

— Агато Юріївно, а можна я сьогодні піду додому раніше? — у дверях з'являється моя асистентка Марія, яка плутає CRM з GPS, зате робить найкращу каву на районі. — У мене киця ... ну, цей… у неї, ем... страждання.

— У кого? — озиваюся з-під столу. Тека впала вчетверте.

— У кішки. Вона, ну як і всі жінки... Весна. Хоче кохання.

— Розумію, — киваю, сідаючи назад у крісло. — Якщо киця оплатить тобі робочий день, тоді, звісно, ​​можеш іти раніше.

Підібгавши губи, Марія повертається на робоче місце. Ледве за нею зачиняються двері, як до кабінету влітає Діана. Ефектна, як завжди. Незаміжня, постійно в активному пошуку, співзасновниця агентства та моя найкраща подруга. Ми з нею немов Керрі та Саманта з популярного серіалу, якби у тих був спільний принтер та тринадцять незаміжніх клієнток на день.

— Агато, ти бачила фотографа, якого нам пропонують? — каже вона, кидаючи мені зразки фотографій. — Власний стиль він називає «природний глянець». Це отак тепер звуться перероблені на дев'яносто відсотків світлини людей? Я бачила одну з його моделей наживо — у неї далеко не така вузька талія, а ноги «від вух» можуть бути лише за наявності височенних підборів.

Діана сідає навпроти мене та поправляє ідеально укладені локони, розсипаючи навколо аромат жасминових парфумів та вічної надії вийти заміж за мільярдера.

Гортаю фотографії.

— Ніхто з клієнтів не закохується в справжні прищі чи друге підборіддя майбутньої пари. Зробимо з цим фотографом пробну фотосесію, а вже за її результатами вирішимо про співпрацю. Згодна?

Подруга неохоче погоджується.

— До речі, Васильєва так і не надіслала свої параметри. А це, між іншим, є стратегічно важливою інформацією.

— Ді, у нас шлюбне агентство, а не кастинг до чоловічого журналу. Напиши приблизні цифри.

Але Діана закочує очі.

— Я просто хочу бути впевнена, що ми не зазнаємо репутаційних втрат, якщо пропонуватимемо клієнтам геть відмінне від того, що є насправді. Люди мають бути сумісні не лише енергетично, а й на рівні геометрії.

— І як ти з таким глибоким знанням сумісності ще й досі не зустріла свого «чоловіка мрії»? — уточнюю жартівливо.

— А чому ти все ще одружена, коли так сильно не віриш у шлюб з коханням? — Схожою інтонацією відбиває подруга.

Я хмикаю. Не те щоб «не вірю». Я просто знаю цю кухню не з чуток, а з власного досвіду. Це лише здається, що похід під назвою «Шлюб» буде схожим на вічну казку: постійні освідчення в коханні, побачення, поцілунки, подарунки, але насправді до всього вищезазначеного додається ще й нудний побут, нескінченні вимоги до приготування їжі, сварки та постійне узгодження графіків, бажань, планів одне з одним.

— Ді, я не проти шлюбу. Я просто нагадую, що життя з чоловіком — це не лише любов до смерті та пристрасть у ліжку. Це ще й суперечки про те, хто з вас забув вимкнути чайник, чия черга мити посуд, хто забере дитину з дитячого садка чи що ви будете їсти на вечерю.

Діана зітхає. Красиво так, з драматичним напіввдихом.

— Саме тому я й оновила свій профіль на сайті. Мені потрібен чоловік з великим прибутком (бажано не менше ста тисяч умовних одиниць), щоб міг з легкістю позбавити нас негативної рутини за допомогою найму хатньої робітниці, кухаря, водія, договором з клінінговою компанією.

— Шлюб — це не лише домробітниця та шеф-кухар. Це ще й компроміси, поступки. Це коли його бажання йдуть нарівні з твоїми. Це…

— Так, стоп, — Діана приставляє вказівний та середній пальці до скронь. — Вибач, Агато, але сьогодні ти суцільна грудка негативу. Зовсім не надихаєш.

Сміюся. Діана — це вогонь, що гарно палає в кришталевій вазі. Розбризкується, але не тухне.

У двері стукають.

— Я перепрошую, — Марія обережно зазирає через шпарину. Вираз обличчя, ніби збирається повідомити про візит податкової. — Агато Юріївно, там клієнт прийшов. Новий.

— І? Хіба менеджери сьогодні не працюють?

— Він підсів до новенької. Ілони. Аби не проґавила чоловіка. Він, наче, ну… дуже важливий  клієнт. — Асистентка робить таки великі очі, ніби мова йде не про людину, а про золотого тунця вагою тридцять два кілограми.

Діана підстрибує як за командою. Цікавість у ній зашкварчала, неначе олія на сковорідці.

— Ого... — каже подруга, витягнувши шию до коридору. На її обличчі з'являється вираз, якого я давно не бачила: суміш подиву та хижої зацікавленості. — Агато, тобі треба його бачити. Негайно. Це просто махина, він… ходячий тестостерон, — бурмотить вона, не відриваючи очей.