Глава 12. Коли руйнується щастя

Зупинивши машину на перехресті, Влад роздратовано поглянув на червоний сигнал світлофора. До сутінків було ще далеко, але вечір вже повільно загортав місто у свої обійми. Владу хотілося до Лери. Думка про те, що він не все сказав коханій нещадно пекла серце. Влад не хотів мати від Лери секретів. Але вирішив не розповідати подробиць телефоном і перенести розмову на вечір, щоб спокійно все пояснити. Світлофор загорівся зеленим. Влад рушив з місця і кинув швидкий погляд на Ірину, яка сиділа поруч на пасажирському сидінні.

— От чому тобі припекло їхати саме сьогодні, Іро?

— А коли? — хмикнула дівчина. — Ти вже три тижні кажеш, що зайнятий.

— Я б міг просто перекинути тобі гроші на картку. Купила б все сама.

— Я не розуміюся на меблях і будматеріалах. А ти обіцяв допомогти, — Ірина відгорнула з плеча пасмо свого розпущеного чорного волосся та озирнулася на заднє сидіння. — Не нудьгуєш, сину?

Влад підняв очі на дзеркало над кермом і поглянув на темноволосого хлопчика, який сидів позаду. У свої три з половиною роки Андрій був мало схожий на Ірину, успадкувавши від неї лише карі очі. Дитяче обличчя виглядало втомленим і це не сподобалось Владу.

— Може досить вже, Іро? Пів дня по магазинах їздимо!

— Не терпиться втекти? — буркнула Ірина. — Остання точка маршруту торговий центр. Там великий вибір дитячих меблів. Потім можеш бути вільний.

Побачивши попереду масивну будівлю торгового центру, Влад заїхав на величезну парковку, заглушив двигун і першим вийшов на вулицю. Ірина теж покинула салон машини, збираючись виводити Андрія. Але Влад підійшов до дівчини і впевнено накрив долонею її руку, яка вже лягла на ручку дверцят.

— Іро, це востаннє, — тихо промовив він. — Я лише виконую обіцянку. Допоможу все купити і прощаємось.

— Не хвилюйся, я пам’ятаю, — хмикнула Ірина, зустрівши його погляд. — У тебе ж тепер інша жінка. Навіщо тобі я та Андрій, правда ж?!

— Іро, не починай.

— Невже зовсім не сумуватимеш за нами? І так легко покинеш малого?

— Ми не родина, Іро! І ніколи не були родиною, — твердо промовив Влад — Не смій маніпулювати дитиною, це не допоможе.

Дівчина ображено стиснула губи, але змовчала. Нагородивши Влада гнівним поглядом, вона відчинила дверцята і допомогла Андрію вийти на вулицю. Вони разом рушили до входу в торговий центр. Крокуючи просторими коридорами поруч з Іриною, Влад поглядав на годинник. Лера вже мусить бути вдома. Вона казала, що скучила. Владу нестерпно хотілося знову пригорнути кохану до серця і розповісти їй все, що не вдалося сказати телефоном.

— Он там точно знайдеться ліжко для Андрія, — Ірина вказала рукою на величезний магазин з меблями.

— Мамо, я хочу піцу, — озвався Андрій.

— Не зараз, сину, — суворо промовила Ірина. — Спочатку ліжко тобі оберемо.

— Не хочу ліжко! — хлопчик насупився, підвищуючи тон. — Піцу хочу!

— Іро, зайди сама, — Влад зупинився біля входу в магазин і присів перед Андрієм навпочіпки, розстібаючи на ньому курточку. — Ми тут почекаємо.

— Я хочу, щоб ми пішли всі разом, — наполегливо промовила дівчина.

— Малий втомлений, Іро! Взагалі було помилкою тягати його по магазинах.

— Я не мала з ким його залишити. Не везти ж його до батьків посеред тижня!

— Хочу до бабусі, — Андрій схлипнув, починаючи терти кулачком очі. — І піцу!

— Йди сама, Іро! — Влад підхопив хлопчика на руки. — Ми почекаємо тут.

Ірина насупилася, але рушила в магазин. Андрій продовжував схлипувати. Влад перевів погляд на хлопчика, зручніше влаштовуючи його у себе на руках. А потім обережно провів пальцями по ніжній щоці дитини, витираючи сльозинки.

— Слухай, друже! — Влад посміхнувся хлопчику. — А ти піцу з чим любиш?

— З си-и-ром, — Андрій недовірливо зустрів його погляд. — І помідорами.

— А м’ясо любиш? Як щодо курки?

— Не люблю, — хлопчик наморщив носик. — Але мама каже, що м’ясо корисне.

— Це правда. Будеш їсти курку і станеш сильним. Може навіть слона піднімеш!

Андрій посміхнувся. Влад продовжував розмовляти з хлопчиком, вдивляючись в його обличчя. Спілкування з Андрієм було небагато, але малий викликав щиру симпатію. Іра має рацію — йому потрібен батько. Але Влад відчував, що не зможе взяти цю роль на себе. Зосередившись на спілкуванні з Андрієм, він зовсім не помітив дівочу постать, яка повільно підійшла ближче. Але чітко почув знайомий голос, який пролунав поруч занадто несподівано:

— Привіт.

Влад різко повернув голову і побачив Леру. Сірі очі дівчини уважно дивилися на Андрія і в них світилося мовчазне питання. Ох, трясця! 

— Лера? — Влад шумно втягнув носом повітря. — Що ти тут… робиш?

— Я теж хотіла у тебе це запитати, — Лера не зводила погляду з обличчя хлопчика, який одразу притих на руках Влада. — Познайомиш нас?

Влад не встиг навіть відкрити рота. Бо поруч з’явилася усміхнена Ірина, яка враз загубила десь свій роздратований настрій.