Глава 11. Важкий день

Лера відволіклася від монітора і зняла окуляри, які одягала лише під час роботи. Погляд ковзнув на годинник на стіні кабінету. До завершення робочого дня ще дві години. Чому ж так не хочеться працювати? Лера вже пару днів почувалася незвично млявою і не могла змусити себе зосередитись на роботі. 

Підвівшись з-за столу, дівчина підійшла до вікна. У середині квітня в місто завітало справжнє тепло. Лера раділа весні, розквітаючи разом з природою. Та й як можна було не розквітнути поруч із Владом? Вони жили разом вже три з половиною тижні. У квартирі Влада тривав ремонт. Проте найближчими днями він повинен був завершитися і Влад збирався забрати дівчину до себе. Про їхні стосунки знали всі. Найбільше зраділи батьки Лери. І співробітники офісу теж звикли бачити дівчину з Владом, який часто забирав її на обід. 

— Ти подобаєшся мені такою, — пролунав позаду дівочий голос.

— Якою? — Лера розвернулася обличчям до Вероніки, яка сиділа за сусіднім столом і посміхнулася.

— Щасливою, — світло-карі очі Вероніки сповнилися теплом. — Ти сяєш, Леро. І мені все ще цікаво, що змусило тебе покинути Влада у минулому. Може розповіси нарешті?

— Деякі речі краще залишати в минулому, Ніко. І не згадувати про них взагалі.

— Дівчата, — збоку відчинилися двері, впускаючи в кабінет Олю. — Я відпустку на червень написала, як домовлялися. А ви які місяці забираєте?

— Я в серпні піду. Кирило хоче поїхати в Іспанію на пару тижнів, — Вероніка знову перевела погляд на Леру. — Тобі залишається липень. Не проти?

— Ні. Мене цілком влаштовує липень, — на столі озвався дзвоном телефон, Лера підхопила гаджет і прийняла виклик. — Привіт, Ань!

— Привіт, — пролунав у динаміку м’який дівочий голос. — Не зайнята?

— Ні, — Лера вийшла з кабінету і причинила за собою двері, зупинившись під стіною порожнього коридору. — А ти ще вдома?

— Збираємось. Женька з малими вже до машини пішов. Боні до завтра їжі вистачить, можеш сьогодні не їхати. А у тебе що нового?

— Олексій каже, що скоро буде засідання по апеляції. Трохи хвилююся.

— Не хвилюйся. Влад знайшов тобі гарного адвоката. А що Ігор? Біситься?

— В бій пішла Алла, — Лера зітхнула. — Вчора завітала на роботу до моєї мами. Такий цирк влаштувала! Типу я намагаюся привласнити її майно, уявляєш?!

— Ну й нахаба! — фиркнула Аня.

— Я розповіла Владу ввечері, а він Аллі зателефонував. Пообіцяв за наступну таку витівку вибити Ігорю зуби.

— Уявляю, як злякалася Алла за свого улюбленого синочка, — Аня засміялася, проте вже за мить знову стала серйозною. — Влад завжди вмів тебе захистити.

— Ох, Ань! — зітхнула Лера. — Я така щаслива з ним зараз. Навіть страшно.

— Ти ж досі нічого не сказала йому, правда?

— Не сказала. І не знаю чи варто. Влад хоче назавжди зачинити двері в минуле.

— Він повинен знати про підступний вчинок батька, Леро.

— Владу буде боляче від цього. І невідомо чи він взагалі повірить. От Ярослав впевнений, що я нічого не доведу. Навіть якщо спробую сказати.

Лера згадала свою випадкову зустріч з батьком Влада у місті. Два тижні тому вони перетнулися просто посеред вулиці. Лера не хотіла розмовляти з чоловіком, якого вважала моральним чудовиськом. Але Ярослав сам підійшов до неї. І порадив навіть не намагатися пояснити Владу правду, бо він однаково не повірить. Лера розуміла, що не має доказів. І боялася, що Влад дійсно повірить словам батька більше, ніж її власним твердженням. Неподалік відчинилися двері кабінету відділу продажів і в коридор визирнула Вероніка.

— Леро, — промовила вона. — Кирило просить тебе зайти до нього в кабінет.

— Мене? — здивувалася Лера. — Навіщо?

— Не сказав, — Вероніка знизала плечима і знову сховалася в кабінеті.

Лера швидко попрощалася з Анею і рушила до ліфта. Кирило ще ніколи не викликав її до себе в кабінет. Піднявшись на четвертий поверх, дівчина зайшла у приймальню боса. Насті за столом секретаря не було, тому Лера одразу підійшла до дверей кабінету і тихо постукала.

— Увійдіть, — пролунав за дверима бадьорий голос Кирила.

Лера відчинила двері і зайшла в кабінет. Кирило стояв біля вікна і дивився на залиту сонцем вулицю, засунувши руки в кишені своїх темних джинсів. Проте одразу повернув голову і зустрів погляд дівчини.

— Кириле Максимовичу, — Лера зачинила за собою двері і нерішуче зупинилася біля них. — Ви мене кликали?

— Так, Леро, — Кирило кивнув і вказав їй рукою на стілець навпроти свого столу. — Сідайте. Маю до вас розмову.

Лера підійшла до стільця і слухняно опустилася на нього, продовжуючи стискати в руках свій телефон. Кирило присів на край свого столу навпроти дівчини і схрестив руки на грудях, прикритих темно-сірою сорочкою.

— До мене приходив дуже цікавий гість, Леро, — карі очі Кирила були надзвичайно серйозними, уважно вдивляючись в обличчя дівчини.

— Який… гість? — Лера починала нервувати і міцно зчепила пальці рук, опустивши їх на спідницю своєї приталеної кремової сукні.