Глава 5. Поїздка у метро

Дзвоник за дверима кабінету сповістив про завершення останнього заняття і Лера зітхнула з полегшенням. Нарешті п’ятниця. Наприкінці навчального року навантаження в університеті максимальне. Треба зібрати залишки сил на сесію. А потім буде два з половиною місяці літніх канікул і можливість відпочити. Лера зібрала зошити в сумку, натягнула поверх своєї світлої футболки джинсову куртку і вийшла в коридор разом з Анею, прямуючи на перший поверх.

Весняний день був теплим і похмурим. Дощ обіцяли на вечір, але сіре небо вже накрило місто щільною ковдрою. Лера з насолодою наповнила легені свіжим повітрям і побачила Влада, який чекав біля клумби. Після занять він часто проводив Аню та Леру до станції метро. Сам Влад жив неподалік від університету у квартирі, яку батьки подарували йому на минулі новорічні свята. Лера ще ніколи не була у нього в гостях. 

Влад дивився в інший бік і не помічав дівчат. Сіра футболка з коротким рукавом дозволяла без перешкод милуватися привабливим рельєфом м’язів на його руках. Серце Лери радісно затріпотіло в грудях, розганяючи тілом знайоме хвилювання. Чому з кожним днем стає все важке контролювати ці дивні емоції? В сумці Ані тихо пискнув телефон. Витягнувши гаджет, дівчина перевела погляд на екран, а на її обличчі з’явилася посмішка.

— Йдемо? — Влад вже помітив дівчат і підійшов до них, поправивши чорний рюкзак на своїх плечах.

— Я в інший бік, — Аня відвела очі від телефону і весело примружилася. — У Женьки останню лекцію відмінили. Кличе в парк. Я побігла. До понеділка!

— Передавай привіт майбутньому хірургу, — Влад помахав Ані, яка вже повернула на бокову доріжку і перевів погляд на Леру. — Ходімо?

Лера трохи збентежилася, але кивнула і рушила тротуаром у бік станції метро. Вони з Владом і раніше ходили удвох. Проте після тих дивоглядок в їдальні все стало якось інакше. Влад не переходив межі дружби. Але Лера чомусь відчувала дивний трепет в животі щоразу, коли він опинявся поруч. 

— Втомилася? — запитав Влад, крокуючи тротуаром поруч з нею.

— Трохи. Останні тижні найважчі. Ще й сесія попереду. 

— Я впевнений, що ти все складеш на «відмінно».

— Сподіваюся, — зітхнула Лера. — А ти за сесію не хвилюєшся?

— Та чого за неї хвилюватися? — посміхнувся Влад. — Якось та й буде.

— Ти ж не хочеш бути психологом, правда?

— Не хочу, але батько тисне. Прагне мене втягнути в сімейний бізнес. Набридло сперечатися.

— А чим би ти хотів займатися?

— Мені машини подобаються, — Влад на мить замовк. — Ти тільки не смійся, Леро… Я на роботу влаштувався. Помічником майстра на СТО, на пів дня.

— А чому я мушу з цього сміятися? — здивувалася Лера.

— Зазвичай дівчата люблять бізнесменів, які носять ділові костюми і сидять в офісах. Ремонт машин у всіх асоціюється з чимось… брудним і не вартим поваги. Але мені це заняття дуже подобається. Я б навіть хотів власне СТО.

— Власне СТО теж бізнес. І не всім хочеться сидіти в офісі в ділових костюмах, Владику. Професія повинна бути до душі. Навіть якщо вона здається комусь недостатньо престижною. Життя треба витрачати на втілення своїх мрій.

— Я так само думаю, — Влад поглянув на дівчину і став серйозним. — Отже, моя мрія крутити гайки в машинах не здається тобі ідіотською?

— Не бачу в цьому нічого поганого, — посміхнулася Лера. — Ти казав батьку?

— Про мою роботу на СТО він не знає. Уявляю, якою б була реакція, — Влад тихо зітхнув. — Я казав, що хочу бізнес у цій сфері. Батько страшенно розлютився і заборонив про це думати. Я пообіцяв йому вивчитися на психолога і дотримаю обіцянку, але… Не моє це.

— Отримай диплом. А потім можна подумати над втіленням мрії.

— Це буде непросто. Треба стартовий капітал, а батько точно не дасть грошей на СТО. Можу звернутися до бабусі, але не знаю чи вона мене підтримає.

— Ще є кредити. Ризиковано, але теж варіант.

— Якщо мій бізнес не піде, то банк забере все.

— Не забере, Владику. У тебе все вийде. Ти наполегливий і не звик здаватися.

— Приємно, що ти так в мене віриш, — Влад посміхнувся, але вже за мить знову став серйозним. — Думаєш мені варто боротися за свою мрію?

— Якщо це дійсно мрія, то за неї треба боротися. Навіть якщо це важко.

Лера зупинилася біля входу до станції метрополітену, позначеного зеленою літерою «М». Прощатися з Владом не хотілося. Було б добре побути з ним ще, про щось поговорити.

— Прийшли, — Лера тихо зітхнула, ховаючи емоції. — До понеділка?

— Мені завжди було дуже легко з тобою, — тихо промовив Влад, зустрівши її погляд. — Не хочу так швидко з тобою прощатися.

— Але ж… Мабуть, тобі на роботу треба?

— Не треба. Сьогодні вихідний, — в сірих очах Влада з’явилося знайоме тепло. — Не заперечуєш, якщо я проведу тебе додому?

Лера трохи збентежилася, але посміхнулася і кивнула. Їй теж завжди було легко з Владом. Біля нього зникають всі хвилювання, покращується настрій. А ще з’являється щось дуже тепле в грудях. Біля самого серця, яке поруч з Владом навіть б’ється якось інакше. Вони разом рушили до входу на станцію. Влад відчинив двері, пропускаючи Леру вперед. А потім раптом взяв її за руку, ховаючи пальчики дівчини у своїй теплій долоні.