26.

Мія застигла на місці, ноги наче приросли до землі. Холодний піт виступив на спині, а серце швидше забилося в грудях. Вона обережно повернула голову і побачила Еміля. Той стояв метрах у трьох від неї, спираючись на двері власної автівки.

— Ти не можеш їздити без прав, люба, — зауважив він, голос звучав м'яко, але очі випромінювали сталеву твердість.

— Проте я вмію їздити, — дівчина сердито звела брови, руки мимоволі стиснулися в кулаки. — І якби не ваші улюблені традиції, то мала б і права.

— Я подумаю над цим, — губи чоловіка розтяглися в усмішці, яка не торкнулася його холодних очей. — Якщо будеш добре поводитися, то, може, дозволю тобі їх отримати.

— Я не вийду за тебе, — вперто кинула Мія, відчуваючи, як пересихає в горлі.

— Люба, в тебе немає вибору, — Еміль загрозливо рушив уперед, кожен його крок відлунював у вечірній тиші.

Дівчина інстинктивно втиснулася спиною в автівку, відчуваючи прохолодний метал через тонку тканину сорочки.

— Нащо я тобі? — запитала вона, в очах горіла злість, змішана зі страхом, а голос злегка тремтів. — Ти ж мене навіть не кохаєш.

— Проте я завжди отримую те, що хочу. А я хочу твоєї прихильності, — випльовував кожне слово чоловік, його обличчя спотворилося від злості. — Ти мене дратуєш своєю впертістю. Саме час вказати тобі твоє місце.

— І це все? — неочікувано, навіть для себе, Мія розсміялася, гіркий сміх вирвався з її горла наче захисний механізм.

— Ходімо до будинку, — Еміль легко схопив її за руку, несильно стиснувши. — Не хвилюйся, скоро вже так смішно не буде.

У будинку на них уже чекав батько. І, судячи з виразу його обличчя, він був не менш розчарований. Побачивши Мію, Рональд засуджуючи похитав головою.

— Це я маю так реагувати, а не ти! — дівчина вирішила йти до кінця.

— Як ти розмовляєш з батьком?! — обурився Еміль.

— Емілю, залиш нас наодинці, будь ласка, — попросив Рональд.

Еміль пирхнув, але вийшов. Він був упевнений, що майбутній тесть швидко впорається з характером Мії.

— Про що ви говорили? — батько уважно подивився на неї, вимагаючи відповідей.

— З ким? — Мія вп'ялася в нього очима.

— З тим хлопцем з Ландасу, — Рональд помітно скривився. — Не знаю, як там його. От же ж зв'язалася... Добре, що хоч не єдина донька.

— З чого ти взяв, що ми з ним розмовляли? — із викликом запитала дівчина.

— Бо я бачив вашу переписку, — у голосі батька з'явилися металеві нотки. — Без маски... Таке міг придумати тільки хтось із них.

— Тату, ти ж його навіть не знаєш, — криво усміхнулася Мія.

— А мені й знати його не треба. Він із тих. Мені цього достатньо, — Рональд скривився так, ніби проковтнув лимон.

— Мені дуже шкода, що ти такий, — дівчина гордо підвела голову. — А правда така, що я теж його не знаю. Цей хлопець живе на нашому поверсі. Очікувано, що ми могли перетинатися і що він теж прийде на вечірку, так?

Мія вирішила опустити події в басейні. Та й у торговому центрі теж.

— Він не мій хлопець, — продовжила вона. — А ти вже готовий замкнути мене в клітці тільки через домисли. Браво, тату.

— Про що ви говорили? — повторив своє питання Рональд, втрачаючи терпіння.

— Про погоду, — не втрималася від шпильки Мія. — Й про мою дивну родину.

— Добре, — раптом чоловік підвівся з крісла й підійшов до вікна. — Не хочеш говорити, тобі ж гірше. На мою підтримку можеш не розраховувати. Весілля відбудеться завтра вдень. Сьогодні ти ночуєш із мамою.

— А на яку саме підтримку я можу не розраховувати? — глузливо перепитала Мія. — На ніяку?

Батько лише мовчки вийшов із кімнати, грюкнувши дверима.

Довго побути на самоті Мії не дали. Мати з'явилася в кабінеті рівно за п'ятнадцять хвилин.

— Я розчарована, — тоном, повним звинувачення, мовила вона. — Ходімо.

— А я як розчарована, — скептично відповіла дівчина. — Шкода, що всім байдуже.

— Ти ще все зрозумієш, коли подорослішаєш, — кинула Діна.

— То, може, ви мене тоді й заміж віддасте, — розсміялася Мія.

Мати замовкла і попрямувала до дверей. Це у них була своєрідна родинна традиція. Дівчина слухняно попленталася поруч, вигадуючи черговий план втечі.

Незабаром вони вже були в одній із гостьових спалень. До кімнати увійшла Ізольда з тацею в руках.

— Міє, дівчинко, — мовила вона, коли Діна відійшла вглиб кімнати й взялася розчесувати волосся. — Ти ж навіть не їла сьогодні. Я принесла трохи смаколиків зі столу.

— Дякую, — Мія з апетитом подивилася на кілька тарілок, наповнених канапками і салатами.

Робітниця поставила тацю на стіл, після чого розлила чай по чашках.

— Смачного, — мовила вона, покидаючи кімнату.

Мія зробила ковток. Напій виявився напрочуд смачним. Але вже за кілька хвилин перед очима все попливло. Останнє, що вона побачила — це зверхній холодний погляд матері.