23.

Це здавалося якимось жорстоким, бездушним жартом. Ні, це просто не могло бути правдою. Аріл, з очима, налитими тривогою, зосереджено вдивлявся в екран телефона, вже вкотре перечитуючи текст повідомлення, ніби сподіваючись, що текст якимось чином зміниться. Побачене просто не вкладалося в його голові.

«БезМаски: Говорити можеш?»

Серце оглушливо гупало. Аріл і не сподівався, що швидко отримає відповідь, адже з моменту отримання повідомлення вже минуло кілька годин, що здавалися вічністю. Але за кілька секунд телефон видав легку вібрацію — нове сповіщення, яке змусило його здригнутися.

«СоцеВсередині: Так.»

Пальці тремтіли, коли Аріл, ледь дихаючи і не роздумуючи ані секунди, натиснув на кнопку виклику. Кожен гудок відлунювався в його вухах наче удар молота.

— Мія? — запитав він, коли гудки стихли, голос зрадливо затремтів.

— Так, — її голос звучав надламано, ніби тонке скло з тисячею тріщин, готове розсипатися від найменшого дотику. У хлопця аж серце стиснулося болісним спазмом.

— Ти плачеш? — запитав він, відчуваючи, як його власне горло перехоплює від тривоги. — Що у тебе там відбувається? Те, що ти написала... це правда? — засипав Мію питаннями, ледь стримуючи бажання закричати від безсилля.

— Так, — шепіт, що прозвучав як вирок. — У мого тата є друг. А у нього син, — зі слухавки долинало уривчасте, болісне дихання дівчини, ніби кожен вдих завдавав їй фізичного болю. — Вони... вони бачили наше фото. І вирішили прискорити весілля. А я... я про нього нічого не знала. Виявляється, вони давно про все домовилися. Як про купівлю якоїсь... речі.

— Він тебе образив? — Аріл інстинктивно стиснув кулаки з такою силою, що нігті боляче впилися в долоні. Кров стукала у скроні, а перед очима на мить з'явилась червона пелена безконтрольної люті.

— Він... він налякав мене, — Мія нервово ковтнула, перш ніж продовжити. — Сховався у кабінеті тата. Дивився на мене як хижак. Я... я втекла, — голос дівчини значно стишився до ледь чутного шепоту, ніби вона боялася, що стіни мають вуха. — Але він не зробить мені нічого, принаймні до весілля. Тато не дозволить.

— Ти впевнена? — дещо скептичним голосом запитав хлопець, відчуваючи, як холодні щупальця страху обвиваються навколо серця. — Я б більше не покладався на твого батька. Не після цього...

— Так, — гірка відповідь, сповнена гіркої впевненості. — Це традиція. А мій батько не з тих, хто їх порушує, — сумно констатувала дівчина, її голос був настільки насичений безнадією, що Аріл відчув, як власне горло стискається від співчуття.

— Добре. Я щось придумаю, — твердо мовив Аріл, вкладаючи в ці слова всю рішучість, на яку був здатний. — Можеш поширити мені свою геолокацію? Тільки не вимикай телефон. Що б не сталося.

— Так, але що ти можеш зробити? — в голосі Мії бриніла безвихідь, кожне слово наче благало про допомогу і водночас не вірило в неї.

— Ну, ти ж чомусь мені написала, — відповів хлопець, сталевою хваткою стискаючи телефон. — А я не кидаю слів на вітер. Ніколи.

— Хтось іде, — раптом прошепотіла вона з неприхованим жахом у голосі, після чого скинула виклик, залишивши Аріла наодинці з тишею та бурею емоцій, що здіймалася в його грудях.

Він намотав кілька кіл по кімнаті, роздумуючи над подальшими кроками. Було б непогано заспокоїтися й подивитися на ситуацію тверезо, але в таких умовах це виглядало неможливим.

Аріл приземлився на ліжко, навіть не подумавши перевдягнутися у щось домашнє. В голові почав вимальовуватися план. Хоча він здавався таким самим нереальним, як і вся ця ситуація, але спробувати варто було. Хлопець відкрив телефонну книжку, прогортав майже до кінця і набрав знайомий номер.

Секунди очікування тягнулися вічністю. Аж нарешті зі слухавки долинув грубий чоловічий голос.

— Привіт, племіннику. Давно тебе не чув, — привітався невидимий співрозмовник.

— Добрий день, дядьку Рейнарде, — мовив Аріл, намагаючись вгамувати тривогу. — Так, давно. Стільки всього було зі вступом.

— Розумію. Сам таким був, — голос дядька звучав буденно. — Як батьки?

— Нормально. Намагаються вмовити мене вступити у Ландасі, — хлопець закотив очі, згадавши довгі монологи мами і докірливий погляд батька.

— Очікувано, — просто мовив Рейнард. — Але часи змінилися. Вже не буде по-їхньому. У тебе щось сталося, Аріле?

— Так, — в розмові виникла невеличка пауза. — Дядьку, мені потрібна твоя допомога.

— Я тебе слухаю.

— Батько дівчини, котра мені небайдужа, хоче насильно видати її заміж за нелюба. Через мене. Я не можу цього допустити, — Аріл відчув, як його кулаки знову стискаються.

Він би з радістю пояснив батькові Мії й сину його друга, що інші люди — не їхня власність. Бажано, силовими методами.

— А що вона думає з цього приводу? — запитав Рейнард. — Ти впевнений, що вона не хоче заміж?

— Впевнений, — твердо сказав хлопець. — Я не знаю, що вона до мене відчуває. Але я — причина цієї брудної гри. І я не можу допустити, щоб це сталося.

— Вона з Аркса? — здогадався дядько.

— Так, — Аріл стиснув зуби.

Хоча він і так знав, що Рейнард не засуджуватиме.

— Твої батьки хоч не в курсі? — запитав той.

— Ні, це точно не їхня справа, — відповів хлопець.

— Добре, Аріле. Я, звісно, готовий тобі допомогти. Але як ти це собі уявляєш? — запитав Рейнард. — Що ти збираєшся робити?