22.

Мія з тремтінням у руках поклала телефон екраном вниз і стиснула скроні, намагаючись заспокоїти ненормальне серцебиття. За останні півгодини вона перевірила чат п'ятнадцять разів. Без змін.

«Нащо я взагалі це написала? На що я розраховувала?» — думки, наче отруйні змії, звивалися в голові, безжально жалячи самооцінку.

Дівчина знову схопила телефон і, затамувавши подих, уп'ялася очима в екран. У грудях пекло від усвідомлення нереальності ситуації. Навіть якби Аріл погодився допомогти, він все одно не зміг би потрапити до її країни. Тремтячі пальці самі потягнулися до повідомлення.

«Видалити чи залишити?»

Після виснажливої внутрішньої боротьби Мія, зібравши рештки самовладання, вирішила, що гірше вже не зробить, і просто згорнула чат. Її серцебиття поволі заспокоювалося.

Легкий стукіт у двері повернув дівчину до реальності. Вона механічно кинула телефон на ліжко й прикрила його подушкою, підсвідомо намагаючись сховати переписку з Арілом від родини. Хоча навряд чи батько або мати збиралися забрати пристрій.

— Привіт, — з-за дверей з'явилося усміхнене обличчя сестри, після чого Неоніла боком прослизнула до кімнати з купою коробок у руках.

— Привіт, Ніло, — байдуже відповіла дівчина. — Що це у тебе?

— Потрібна твоя допомога з підбором взуття, — коробки гучно гепнулися на підлогу. — Я не змогла визначитися, тому купила всі.

— І що ти потім робитимеш з усім цим? — Мія демонстративно закотила очі. — Вибач, Ніло, але я сьогодні не в гуморі.

— Через Еміля? — Ніла сіла на підлогу й заходилася розкривати коробки.

— Через вас усіх. Могла б і попередити, — в голосі дівчини бриніли нотки докору.

— А я й не знала. Джессі сьогодні сказала, — буденно мовила сестра. — Та годі тобі, Еміль — крутий хлопець. Багатий, впливовий, гарний. Ти маєш радіти такому нареченому.

— То може, ти тоді сама за нього вийдеш? — гнівно кинула Мія. — Якщо він такий класний і гарний.

— Мені ще рано, — усміхнулася Неоніла. — Та й він хоче тебе.

— Дуже за нього рада, — процідила Мія крізь зуби.

— У тебе справді з'явився хлопець? — раптом змінила тему сестра, її очі загорілися цікавістю. — Нарешті... — вона театрально сплеснула в долоні. — Хоча, знаєш, ми всі уявляли його трохи інакше.

— Ніхто в мене не з'явився, — Мія відчула, як останні краплі терпіння випаровуються, а щоки починають палати від роздратування.

— А той поцілунок? — не вгавала Неоніла, підсуваючись ближче з хитрою усмішкою. — Я бачила фоку. Виглядало доволі пристрасно!

— Це була звичайна студентська вечірка, — Мія закотила очі, намагаючись приховати збентеження. — Ми просто грали в пляшечку. Нічого особливого.

— Вау, я теж хочу на таку вечірку! — Неоніла підстрибнула на місці, наче маленька дівчинка.

— Без коментарів... — Мія втомлено провела рукою по обличчю. — Краще покажи, що ти там принесла.

Вона знала, що сестра не відступить. Остання завжди вирізнялася наполегливістю і непохитністю. Девізом Ніли було: "Тобі краще зробити, як я хочу — і ніхто не постраждає". Її солодка усмішка приховувала сталеву волю, і часами Мія навіть шкодувала, що завжди була тією слухняною дівчинкою, яка поступалася сестрі в усьому.

Поки вони перебирали взуття, час побіг трохи швидше. А ситуація стала трохи менш нестерпнішою. Але десь у глибині душі Мія відчувала — це лише тимчасовий перепочинок.

Після довгих примірок, задоволена Ніла, немов метелик, випурхнула з кімнати, залишивши після себе справжній хаос із коробок та розкиданого взуття. Мія втомлено зітхнула, відчуваючи, як напруження повертається — прибирати цей безлад у неї не було ані сил, ані бажання.

Вечір, на диво, минав спокійно. Мія вже почала потроху розслаблятися, коли тишу порушили кроки в коридорі, а згодом до кімнати увійшла хатня робітниця.

— Міє, — тихо мовила жінка, затягуючи до кімнати пилосос, — батько кличе вас. І, здається, він сьогодні не в найкращому гуморі.

— Дякую, Ізольдо, — Мія різко підвелася, відчуваючи, як серце починає калатати в грудях.

Крихка надія розбилася вщент — навряд чи батько передумав. Швидше за все, на неї чекає щось іще жахливіше.

— Це просто нестерпно, Міє, — прошепотіла Ізольда, а її очі наповнилися материнським співчуттям. — Віддавати таку чудову дівчину цьому... Емілю. За стільки років роботи тут я навчилася бачити людей наскрізь...

— Та тут і особливої проникливості не потрібно, — гірко усміхнулася Мія, відчуваючи, як до горла підступає клубок, — щоб зрозуміти його справжню сутність.

— Але послухай мене, дівчинко, — Ізольда взяла її за руку своїми теплими пальцями. — Бережи того, хто справді живе в твоєму серці. Це допоможе тобі вистояти. Зараз інші часи, тож неважливо, хто він. Головне — щоб твоє серце співало поруч із ним.

— Дякую, Ізольдо... — прошепотіла Мія, ледве стримуючи сльози. — Мені краще піти до батька.

Вона вийшла з кімнати, відчуваючи, як її щоки палають від збентеження і шоку.

«Таке враження, що вже вся країна знає про мій поцілунок з Арілом... Що за родина?»