19.

Аріл вийшов на дах гуртожитку, відчинивши важкі двері, що зі скрипом зачинилися за його спиною. Вечірнє повітря обдало обличчя приємною прохолодою, ніби намагаючись остудити емоції, які й досі вирували всередині. Хлопець підійшов до перил і сперся на них руками, вдивляючись у нічне місто.

Мегаполіс жив своїм життям: вогні машин повзли дорогою, зливаючись з вечірньою ілюмінацією, а у вікнах сусідніх будинків пливли тіні незнайомих людей, що навіть не здогадувались, які важкі думки вирували всередині.

Поцілунок не йшов з голови. Він був не просто іншим. Ба більше, він був справжнім. Живим. Не заради експерименту чи цікавості — а тому, що хотілося. Її очі, дотик, довіра… Усе це запало глибше, ніж Аріл міг припустити. І те, як Мія відповіла, як тремтіла в його обіймах, — не залишало сумнівів: вона відчувала те саме.

В той момент, коли губи дівчини торкнулися його, хлопцеві хотілося про все забути. Непотрібні заіржавілі правила, хиткий статус, грандіозні плани батька. Забити на всіх, хто вважає, що знає краще. Здавалося, ніщо не має значення, крім неї.

Але тепер… усе знову почало тиснути. Зіщуливши плечі, Аріл опустив голову. Він не був боягузом, але цього разу було якось інакше. З Мією все могло стати серйозно. А це завжди мало ціну.

Аж раптом нічну тишу розірвав настирливий дзвінок. Аріл дістав телефон із кишені — на екрані світилася знайома фотографія. Брат. Хлопець зітхнув. Реальність стукала в двері. І, як завжди, не питала дозволу.

— Слухаю, — мовив Аріл, обпираючись на перила.

— Привіт, бро, — пролунав веселий голос Барта. — Зайнятий?

— Та ні, нудьгую, — хлопець звернув увагу, як в будинку навпроти якийсь чоловік піднімався пожежною драбиною з квітами за спиною. Романтика.

— Ми завтра з хлопцями влаштовуємо чергові перегони. Буде драйвово. Ну й гарненькі дівчата на додачу. Будеш?

— Цього разу ні. У мене вже тут була весела гулянка. А завтра маю ще кілька пильних справ. Моя автівка ще не в формі, забув?

— Ти досі нею не зайнявся? Брате, я тебе не впізнаю.

— Багато справ. Менше вільного часу.

— Розумію, в мене було так само на першому курсі. До речі, — голос брата змінився на змовницький. — Класна дівка.

— Ти зараз про кого? — Аріл зробив вигляд, що не розуміє, про що мова.

— Та, котру ти цілуєш на фотці. Так з ними і треба, з Арксовськими. Я б сказав, для внутрішнього використання, — Барт голосно розсміявся. — Я б із кожною так погуляв.

— Я не розділяю твоєї думки, ти ж знаєш, — твердо мовив Аріл. — Тому краще тримай її при собі.

— Кому ти розповідаєш, — й не думав заспокоюватися брат. — Сам же ж дівчат змінюєш швидше за шкарпетки. Скільки там в тебе рекорд був? Три дні?

— Більше, ніж у тебе, — хлопець вишкірився, чим викликав чергову хвилю сміху Барта.

— Один-один, — мовив той, — молодець, брате. Я тобою пишаюся. Ти — справжній представник нашої родини.

На кілька секунд в розмові з’явилася пауза, після чого Барт продовжив свій монолог.

— А якщо вона раптом тобі сподобалася, — мовив він більш серйозно. — А я по голосу чую, що це так. То це проблема. І ти чудово про це знаєш. Краще спробуй про неї забути. Хоча, я гадаю, ти й так вже за кілька днів будеш з новою.

— Хто знає, — трохи задумливо мовив Аріл.

— Ну добре, бро. Про перегони я тобі сказав. Передумаєш, маякни. Все, бувай, — Барт відключився.

Хлопець засунув телефон до кишені штанів. Якийсь неприємний осад потихеньку роз’їдав зсередини. Брат цілком міг виявитися правим, старі взірці важко переламати.

Хлопець вперся поглядом у горизонт. У вогні далеких будинків. У ніч, яка хоча б не вимагала від нього рішень.

Раптом за спиною скрипнули двері. Аріл не зрушив з місця. Йому було однаково — хто б це не був. Навіть якби це був вахтер з вимогою негайно покинути дах, він і бровою не повів би.

Звуки кроків наближалися. Цокіт підборів луною розтікався по бетонному покриттю. Схоже, що таємнича відвідувачка наближувалася саме до нього.

«Дах великий, чого саме сюди?» — майнула думка.

«Хоча… А раптом це вона? Мія?..»

Серце на мить стиснулося — наївна, майже дитяча надія вчепилася за можливість побачити її знову. Аріл з надією озирнувся, дозволивши собі цю легку слабкість.

Але побачене не виправдало очікувань. Перед ним стояла Райна. Її насичене мідне волосся, коротко підстрижене у рівне каре, блищало у вечірніх променях, підкреслюючи яскравість образу, а червона обтисла сукня, здавалось, спеціально підкреслювала кожен вигин тіла. Височенні підбори, котрі мали б додати впевненості, зараз стали зайвою деталлю. Райна похитувалася, а в очах читався знайомий блиск — алкогольний, каламутний, зовсім не той, який Аріл нещодавно бачив в очах Мії.

— Гарячий хлопець вирішив трохи охолонути? — дівчина нарешті допленталася до нього і зупинилася, змірюючи поглядом.

— Що ти хочеш? — Аріл ледь скривився й склав руки на грудях.

— Ого, які ми злі, — приторно солодким голосом мовила Райна. — Що сталося, Аріле?

— З якого переляку я маю на це відповідати? — хлопець скептично усміхнувся, дивлячись на неї зі зневагою.