18.

Світ навколо зупинився. Зникли стіни кухні, вечірнє світло, годинник, що цокав десь за спиною. Лишилися тільки вони вдвох — дві душі, що тремтіли в передчутті й незримому зв’язку, який ставало неможливо ігнорувати.

Мія дивилася просто в очі Арілові. У його погляді, як у теплій безодні, жила тиха обіцянка: що б не сталося — вона не буде більше сама. Очі хлопця світилися ніжністю, захопленням… і непохитною готовністю захищати її, хоч би від усього світу.

Серце билося дико, але не від страху — від хвилювання. Дівчина ніби згорала зсередини в цьому тихому, але палкому танці поглядів, що з кожною секундою ставав більш пристрастнішим. Саме зараз їй хотілося одного — щоби їхній поцілунок нарешті став справжнім. Не випадковим, не наполовину стриманим. А щирим, живим і полум’яним.

— В тебе дуже гарні очі, — прошепотів Аріл. Його голос був тихим, але теплим, як літній вітер.

Хлопець ніжно провів пальцями по її щоці, м’яко, без поспіху скоротив відстань між ними Його губи торкнулися її — спершу несміливо, обережно, як дотик до чогось крихкого. Мія відповіла майже одразу. Цього разу трохи менш впевнено, але з тією самою іскоркою, яка не давала згаснути цьому вогню.

Поцілунок поволі поглиблювався. Не був поспішним, не мав у собі нічого грубого — лише тиху пристрасть, що виростала з довіри та емоцій. Руки Аріла м’яко ковзнули їй на спину, лагідно погладжуючи й не опускаючись нижче дозволеного

Мія притиснулася ближче, зариваючи пальці в його волосся. Вона більше не думала, не вагалася — лише відчувала. І вперше за довгий час — була собою. Розчиненою в моменті, в ньому… у цьому теплі, що проникало в кожну клітинку.

— Давно хотів зробити, — усміхнувся Аріл, коли вони відсторонилися одне від одного.

На якусь хвилину дівчина відчула легку тривожність. Наче це була гра, а він отримав те, що хотів.

— Все добре? — запитав хлопець, помітивши її збентеження.

— Так. Я просто... Мені... — Мії дуже хотілося запитати в нього, чи це все відбувається насправді.

Але вона стрималася. Знову ж, не хотіла показатися наївною. Хоча в глибині душі вона розуміла, що не хоче, щоб це все дійсно виявилося грою.

— Дякую, що захистив від цьго... — Мія запнулася, намагаючися пригадати ім’я приставучого нахаби. — Мітча.

— Він не мав права так вчиняти, — твердо відповів Аріл.

Він дивився просто в її очі. І легкий смуток не укрився від уважного погляду хлопця. Щось тривожило його дівчинку. Але чи розповість вона, що саме?

— Ти сумна, — мовив Аріл, обережно торкаючись пальцями її обличчя. — Щось не так?

— Я завтра їду додому, — тихо мовила дівчина. — У сестри весілля.

— Не в тебе ж, — він уважно подивився на Мію, трохи напружившись.

— У нас складні відносини, — в очах останньої з’явився біль. — До того ж, я не люблю весь цей фарс. Але і не поїхати не можу. Багато причин...

— Надовго їдеш? — запитав Аріл, ковзаючи пальцями по її руці.

— Сподіваюся повернутися до навчання, — Мія торкнулася його долоні, ніжно стискаючи.

— Якщо що, пиши мені. Я заберу тебе звідти, — впевненно мовив хлопець.

Вона лише усміхнулася. І ця усмішка змушувала його серце битися швидше.

— Не віриш? — весело запитав Аріл.

— Все не аж так драматично, — відповіла Мія.

— І чому я не дивуюся, — пролунав скептичний голос Райни.

Вона пройшла всередину, пропалюючи закохану парочку звинувачувальним поглядом. Мія різко прибрала руку і зробила крок назад.

— Ти спати йдеш? — вже більш м’яко запитала сусідка. — Я, взагалі—то, за тебе хвилювалася.

— Так, ходімо. — дівчина підійшла ближче до Райни, і вони вдвох попрямували у бік виходу.

— Якщо що, то моя пропозиція буде дійсна, — кинув їй вслід Аріл.

Навіть незважаючи на те, що подруга зіпсувала їх момент, настрій у Мії був чудовий. Серце солодко стискалося від нещодавньої близькості. А його слова... Такі впевнені, але не позбавлені романтики. Хоча, чи варто було довіряти цьому хлопцеві?

— Що за пропозиція? — сердито запитала Райна, коли вони вже були в кімнаті й готувалися до сну. — Мені вже страшно, чесне слово.

— Райно, — Мія уважно подивилася на сусідку. — Ти вже визначся, чи ти сватаєш мене до нього, чи відштовхуєш.

З цими словами дівчина лягла й відвернулася обличчям до стіни, ясно сигналізуючи, що розмову завершено. Райна голосно пирхнула, але більше зробити нічого не змогла.

Ранок зустрів Мію поспіхом й спробами встигнути на літак. Вона трішки проспала й збиратися довелося дуже швидко. На щастя, сусідка ще спала, тому обійшлося без продовження вчорашнього допиту.

За півгодини дівчина вже сиділа в салоні літака. А ще за півтори години виходила з аеропорту. Автівка батька, Рональда, стояла припаркована недалеко від входу.

— Привіт, люба, — стримано мовив чоловік. — Як долетіла?

— Привіт, тату, — тільки зараз Мія почала розуміти, як сильно скучила за домівкою.

Шкода тільки, що це, як завжди, залишиться одностороннім...