17.

Нахаба відсахнувся, наче ошпарений, й винувато подивився на Аріла. В очах останнього палала справжня лють — глибока, мов гроза в горах. Його щелепи були стиснуті, кулаки — готові зім’яти повітря. Цей хлопець точно не жартував.

— І що ти собі дозволяєш, Мітче? — Аріл зробив загрозливий крок уперед. Його голос був спокійним, навіть холодним, але саме це й лякало найбільше.

Усе тіло хлопця випромінювало напругу, він був наче хижак перед стрибком. Мія зачаровано спостерігала за ним, масуючи передпліччя — пальці Мітча залишили по собі пульсуючий слід. Точно буде синець. Але зараз вона майже не відчувала болю — емоції переповнювали дівчину до краю.

— Привіт, Аріле… — пробелькотів Мітч. — Вибач, я не думав, що тобі аж так на ній залежить.

— Тобто в іншому випадку — для тебе це окей? — в очах Аріла блиснули небезпечні іскорки. Його голос став ще тихішим, і від того — ще страшнішим.

— Ні—ні—ні, ти що! — нахаба швидко замахав руками й зробив кілька кроків назад, намагаючись триматися подалі від хлопця. — Я можу йти?

— Вали звідси, — зневажливо кинув Аріл. — Ще раз побачу тебе біля Мії — вирву руки. Без попереджень.

Мітч подався назад і підтюпцем втік з кухні, швидко зникнувши за дверима. Простір навколо ніби знову наповнився повітрям. Мія стояла мов заворожена.

— Ти як? В порядку? Він не образив тебе? — Аріл підійшов ближче, і його голос змінився — в ньому з’явилось тепло.

Справжня турбота, щира і впевнена.

Мія обережно підвела очі… і завмерла. Його погляд зустрів її з такою ніжністю, що серце знову нестримно затріпотіло. Там не було гніву — лише спокійна рішучість і щось ще… невловиме, але глибоке. Очі Аріла говорили більше за слова: «Я тут. Я не дам тобі впасти. Я буду поруч.»

— Я дуже сильно злякалася..., — мовила Мія, дивуючись своїм словам. — Дякую.

Скільки разів вона казала собі, що більше не буде проявляти слабкість. Нікому не розповість про те, що лежить у неї на душі. Адже це приносить лише біль. Але цього разу знову не втрималася.

Кулаки Аріла міцно стиснулися. Пальці побіліли від напруги, а погляд метнувся у бік, де кілька хвилин тому стояв кривдник. Очі горіли — не сліпою люттю, а холодною, рішучою готовністю діяти.

— Гадаю, мені треба поговорити з ним трохи детальніше, — мовив Аріл глухо, чітко карбуючи кожне слово.

Його голос звучав, наче натягнута струна.

Він уже зробив крок, але зупинився, коли відчув дотик — обережний, майже невпевнений. Мія торкнулася його руки так, ніби боялася, що він зникне.

— Не залишай мене тут, — прошепотіла вона.

Її голос затремтів. У великих очах стояли сльози, а щелепа ледь-ледь здригалася. Мія насилу намагалася тримати себе в руках.

— Будь ласка...

На мить Аріл завмер. Увесь гнів, що наповнював його ще секунду тому, вивітрився, розсипався попелом. Залишилась тільки вона — така справжня, вразлива, і така його.

— Добре, я нікуди не йду, — м’яко відповів він і підійшов до вікна. Вмостився на підвіконні, лишаючи поруч достатньо місця для неї.

Мія сіла поруч, опустивши голову і уп’явшись очима в підлогу. Кілька хвилин між ними панувала тиша, наповнена всім, чого не могли висловити слова.

— Слухай, — першим порушив її Аріл а його погляд ковзнув по обличчю дівчини — ніжний, уважний. — Я знаю, що налякав тебе. І поводився не досить чемно. Вибач.

Вона підвела очі і зіткнулася з його поглядом повним ніжності. Запах ментолу м’яко огортав, дражнив, підбурював.

— І ти мене, — тихо мовила Мія.

На душі одразу стало спокійніше. Вони так і продовжували сидіти і дивитися одне на одного. Так, ніби більше нічого не існувало, окрім них і цього вечора.

— Чому? — запитав хлопець. — Ти виявилася розумнішою, на відміну від мене.

— Я купилася на слова подруги, — пояснила Мія. — Не в тому сенсі, що я хочу звинуватити її у своїх вчинках. Просто дарма її послухала. Райна занадто швидко і кардинально змінила свою думку, ніби так і треба.

— Вона тобі заздрить, — з легкою зневагою у голосі мовив Аріл. — До того ж, досить вправна маніпуляторка. Але це видно.

— Схоже, що я не надто добре розбираюся в людях, — дівчина вкотре опустила очі. — До речі, а як ти потрапив до нашої кімнати?

— Там було відчинено. І я бачив, як твоя сусідка виходила. Вирішив зазирнути.

— Вона тебе бачила?

— Тоді? Не знаю. Але точно бачила потім, коли я вже виходив.

Після цієї фрази все навколо знову поринуло у тишу. Аріл дивився на Мію, вивчаючи кожну деталь її обличчя, вбирав у себе. Дівчина ж думала про щось своє, уп’явшися очима в підлогу.

— Ти ж знаєш, що вони це все підлаштували? — раптом запитав хлопець.

Мія підвела очі і уважно подивилася на нього.

— Що саме? — запитала вона.

— З пляшечкою, — пояснив Аріл, ковзаючи по ній поглядом. — Всім хотілося драми, ось вони її і отримали.

— Чомусь навіть і не думала про такий варіант подій, — Мія відчула, як її щоки спалахують рум’янцем.