11.

— Може вип’ємо кави? — Райна із запитанням подивилася на подругу.

— Ходімо, — погодилася Мія, не зводячи очей з Аріла.

Їй здавалося, що якщо вона відведе погляд, той одразу ж опиниться поруч.

«Не така й погана ідея... Про що я взагалі думаю?»

На щастя, подруга цього жесту не помітила. До того ж Мія щиро раділа, що та не вміє читати думки. Та й сам Аріл теж.

Незабаром дівчата переступили поріг затишної кав’ярні, де одразу запанувала атмосфера тепла й спокою. Інтер’єр був витриманий у м’яких пастельних тонах — пудрово-рожеві стіни, світло-бежеві акценти, делікатний аромат свіжої випічки у повітрі. Уздовж бокових стін розмістилися зручні канапи з подушками, біля яких стояли маленькі столики зі свічками у скляних підсвічниках. По центру залу — кілька класичних столів зі стільцями, де панувала невимушена, жива атмосфера. Освітлення — тепле й розсіяне — струменіло з численних ламп на стелі та бра на стінах, створюючи відчуття, ніби ти всередині затишного світу, де час сповільнюється.

— Це моє улюблене місце, — гордо повідомила Райна. — Часто буваємо тут з татом.

— Тут дуже гарно, — Мія заворожено розглядала зал. — То твої батьки теж живуть у цьому місті?

— Ні, але вони часто до мене приїжджають, — із теплом у голосі відповіла подруга.

— Це чудово. А я вже готувалася дивуватися, чого це ти мешкаєш в гуртожитку, — Мія усміхнулася. — Добре, що ти мені порадиш?

— Я дуже люблю лате з фісташками. Якщо любиш щось солодке, то це — ідеальний варіант.

— Добре, давай спробуємо.

Подруги замовили напої й розмістилися на одній із канап, що стояли в затишному кутку. Оббита м’якою велюровою тканиною кольору топленого молока, вона приємно огортала тіло, ніби запрошуючи розслабитися. Подушки під боками були такими зручними, що дівчата мимоволі втягнулися у невимушену бесіду, відчуваючи себе майже як удома.

— Вау, тут так м’яко! — захоплено вигукнула Мія. — А можна нам таку в кімнату?

— Я вже про це думала, — розсміялася Райна.

Незабаром біля їх столика з’явився офіціант із кавою. Він послужливо розставив високі склянки, після чого пішов, лишаючи дівчат на самоті.

— Гарний, правда? — подруга хитро підморгнула Мії.

— Хто? — та якось дивно подивилася, ніби її щойно вирвали з чергових фантазій.

— Офіціант, — пошепки мовила Райна.

— А? — Мія витягнула шию, намагаючися роздивитися чоловіка, котрий вже був біля стійки. — Та я на нього навіть не дивилася.

— Ти мене вже трохи лякаєш, — подруга окинула її злегка сконфуженим поглядом.

— Слухай, один хлопець лишив мені стільки вражень, що мені ще надовго вистачить, щоб обходити їх десятою дорогою, — в голосі Мії з’явилися металічні нотки.

— Ооо, — Райна скептично підвела одну брову. — І кого ти намагаєшся змилити?

— Райно, не починай, будь ласка.

Мія піднесла до губ склянку з напоєм і зробила невеличкий ковток. Одразу ж примружилася від задоволення. Вона в житті не пила такої смачної кави.

— Ну як? — подруга із вичікуванням дивилася на неї, зчитуючи кожен мікрорух.

— Неймовірно, — мало не простогнала Мія.

— Краще, ніж губи Аріла? — в очах Райни з’явилися хитрі вогники.

— Фу, Райно, ти вже починаєш мене дратувати!

Розмову перервав телефонний дзвінок.

— Вибач, — сусідка Мії трошки довше, ніж треба, вдивлялася в екран перед тим, як відповісти. — Слухаю?

Вона проговорила з невидимим абонентом десь з півхвилини, після чого досить збуджено підвелася й поставила руки на стіл.

— Я зараз повернуся, добре? — очі Райни горіли.

— Добре, — в голосі Мії відчувалося легке збентеження.

— Дочекайся мене, окей?

— Та окей.

Подруга пішла. Мія зручніше вмостилася на канапі зі склянкою в руках. Чомусь їй здавалося, що Райна повернеться не скоро.

Саме зараз знову з’явилася хвилинка на рефлексію. Дівчина заплющила очі, потягуючи смачний напій.

«Райна часто буває тут з татом... Круто... Заздрю їй. По-доброму, звісно.»

На якусь мить Мія згадала власних батьків. Їй було б складно уявити спільний родинний похід до затишної кав’ярні. Та й взагалі деінде.

В нос вдарив вже знайомий запах ментолу. Дівчина ледь помітно здригнулась і відчула, як хтось опускається на сидіння навпроти. Вона відкрила очі — перед нею сидів Аріл, спокійний, злегка усміхнений, немов його поява тут була чимось абсолютно природним.

— Ти що, мене переслідуєш? — пронила вона.

— Може ти мене? — хлопець уважно подивився їй в очі.

— Я не сідаю до тебе в кав’ярні, — зауважила Мія. — Тільки не кажи, що це твоє улюблене місце.

— Ні, я тут вперше.

До столика неквапом підійшов офіціант, тримаючи в руках меню. У голові дівчини блискавкою майнула думка — сказати йому, що хлопець навпроти її переслідує. Сказати й попросити про допомогу. Але погляд ковзнув по обличчю Аріла, по спокійних, глибоких очах, і слова застрягли в горлі. Щось у ньому зупинило її — не страх, а дивне, тягуче відчуття, що пульсувало десь у грудях.