5.

Напруга у кімнаті зростала з кожною секундою. Мія відчула, як її серце пропустило удар. Вона не зводила очей із пляшки, ніби могла змусити її передумати, вказати на когось іншого. Але довге горлечко вже нерухомо застигло, невблаганно вказуючи саме на нього, на Аріла.

Повітря в кімнаті наче загусло. Усі погляди були спрямовані на них.

Аріл сидів навпроти, злегка нахиливши голову. Спокійний, незворушний... Його обличчя не виказувало жодних емоцій, але в очах тліло щось небезпечне. Хижий блиск, від якого дівчині стало жарко, навіть не зважаючи на відстань між ними.

— Ну що, — протягнув організатор вечірки, задоволено потираючи руки. — Настав час обрати завдання.

Хлопець взяв до рук кольоровий диск із стрілкою, розбитий на сектори із завданнями, і розкрутив. Мія застигла, затамувавши подих, спостерігаючи, як змішуються барви у хаотичному візерунку. Її пальці мимоволі стиснули края футболки. Зараз дівчина могла тільки докоряти собі через те, що не подивилася раніше, які там можуть бути завдання.

Стрілка сповільнилася. Клац.

Мія витягнула шию, намагаючись роздивитися, що ж їм доведеться зробити. Марно.

На обличчі організатора розквітнула хитра й задоволена посмішка, від якої на душі стало ще більш тривожніше. Той прокашлявся і окинув усіх присутніх змовницьким поглядом.

— Завдання для Мії та Аріла... — Він зробив ефектну паузу, насолоджуючись напругою. — Поцілунок.

Кімната наче вибухнула. Гул голосів, регіт, схвальні вигуки заповнили простір. Мія відчула, як кров вдарила в обличчя. Щоки палали. Вона кинула погляд на Райну, мовчазне прохання про підтримку. Але та сиділа, роззявивши рота, така ж приголомшена, як і вона. На якусь секунду Мії здалося, що подруга і слова зараз не вимовить. Отже, доведеться викручуватися самостійно.

— Ви серйозно?.. — прошепотіла вона, силуючись говорити твердо, але голос зрадницьки тремтів. — Це... обов'язково?

— Правила є правила! — хтось вигукнув із натовпу, і всі знову засміялися.

— Так! А ще публіка вимагає шоу! — додав ведучий із торжеством у голосі.

Мія перевела погляд на Аріла. Його темне волосся спадало на чоло, а вираз обличчя залишався спокійним, майже байдужим. Але в його очах, глибоких і темних, було щось, що змушувало її серце битися швидше. Його вилиці були чітко окреслені, а легка посмішка, що грала на губах, додавала йому одночасно зухвалості й шарму. Мія раптом усвідомила, що дивиться на нього довше, ніж варто.

Вона стиснула кулаки, намагаючись зібратися. У голові вирували думки: спогади про давню ворожнечу між їхніми народами, слова Райни про "викрадення", власне прагнення довести, що вона вище за будь—які стереотипи. Але водночас у ній зароджувалася дивна цікавість.

«Хто він насправді? І чому я не можу відірватися від його погляду?»

Аріл нахилився трохи вперед. Його очі блищали насолодою — він чекав на реакцію Мії. Смакував момент.

І саме це змусило її встати. Раптово. Рішуче.

Мія підвелася, не відриваючи очей від Аріла, а потім різко розвернулася й вибігла з кімнати. Без жодного слова.

Гомін за спиною здійнявся, наче буря. Хтось розчаровано застогнав. Хтось засміявся.

Райна непомітно підхопилася з місця й рушила за подругою. Довго шукати не довелося, Мія сиділа на ліжку в їхній кімнаті, обійнявши коліна й похиливши голову.

— Міє?.. — обережно покликала подруга.

Дівчина підвела голову. Очі — ясні, без сліз, але в них читалося щось нове: гнів, рішучість і тінь страху.

— Тільки не починай мене жаліти, — попередила Мія.

— Я й не збиралася. — Райна обережно присіла поруч. — Ти ж розумієш, що не можеш відмовитися. Треба себе пересилити. Інакше тобі не дадуть життя в гуртожитку.

— Знаю, — Мія сильніше стиснула коліна руками.. — Просто... я не хотіла цього робити на чиєсь потіху.

— Тоді скажи, що в тебе хлопець, — запропонувала Райна. — Хай дадуть інше завдання.

Мія уважно уп'ялася поглядом у подругу. Очі в неї палали.

— Я не тікатиму, — мовила вперто. — Я не слабачка. Я просто... повернуся й зроблю це.

З цими словами вона підвелася з ліжка і рішуче попрямувала назад, до кімнати номер триста сімдесят вісім.

Щойно Мія увійшла всередину, галас зірвався, наче шторм. Плескання, вигуки, радісне улюлюкання. Всі чекали на видовище.

Вона обвела приміщення поглядом. Аріл стояв біля вікна, спираючись спиною на підвіконня. Його усмішка була такою ж недбалою, але в очах промайнула ледь вловима зацікавленість.

Мія попрямувала в його сторону. Рішучість випаровувалася з кожним кроком, дихання перехоплювало, а ноги зрадницьки підкошувалися. Зупинилася за пів метра.

«Що я роблю?..»

Світ навколо стих. Залишились тільки вони вдвох, і напруга, що натягувалася між ними, як струна.

Аріл, злегка нахилився вперед.

— Якщо боїшся, можеш відмовитися, — сказав він тихо, але так, щоб усі почули. Голос хлопця був низьким, із легкою насмішкою, але в ньому не було злості.

Мія стиснула губи.

«Відмовитися? Перед усіма? Перед ним? Нізащо! Й так вже всі глузують, що втекла.»

Вона повільно підвела голову, дивлячись Арілові просто в очі.

— Боюся? — голос уже не тремтів. — Не фантазуй зайвого.

У кімнаті знову вибухнув сміх, а напруга стала майже відчутною. Мія відчувала, як її долоні спітніли, але вона не відводила погляду. Аріл, здається, був здивований її реакцією, але його посмішка стала ширшою. Погляд хлопця ковзнув по її обличчю з цікавою повільністю.

— Тоді давай, — мовив він спокійно, знизуючи плечима, ніби це не мало для нього жодного значення. Але у глибині очей щось спалахнуло.