3.

Аріл — той самий незнайомець із країни, з якою народ Мії мав давні непорозуміння, провів дівчат уважним, майже оцінювальним поглядом і неквапом зіскочив зі стільця. Його рухи були спокійні, але водночас пружні, мов у хижака, що на мить відклав полювання.

Ця зухвала брюнетка зачепила його сильніше, ніж будь-хто до того. Різка, як лезо. Вогняна, як перець чилі. Він чув у голові її голос, який не давав спокою, звучав відлунням:

«Гадає, що я сидітиму, як чемний хлопчик? Серйозно?.. Не маю іншого вибору?.. Та за кого вона себе має?»

Аріл хижо посміхнувся, згадавши, як її зухвалі очі широко розкрилися, коли він скоротив між ними відстань. На диво, у погляді дівчини читалася не лише розгубленість, а й виклик. Це збуджувало його азарт, почуття мисливця, який вполював цікаву здобич. А ще, її запах... ледь вловимий аромат квітів і кориці, такий справжній, теплий. Від нього Арілу стало спекотно, одразу захотілося послабити тиск комірця сорочки. Невже він настільки вразливий до неї?

— О, Аріле, привіт! — гукнув хтось поруч.

Хлопець обернувся і впізнав Дена, одногрупника, що, здається, жив поверхом нижче.

— Привіт, Дене, — стримано кивнув Аріл.

— Слухай, сьогодні ввечері щось цікаве буде, ти в курсі? — Ден змовницьки примружив очі, ніби збирався поділитися таємницею світового масштабу.

— Не знаю. І що ж такого цікавого буде? — відповів Аріл із ледь помітним ентузіазмом.

— Маленькі посиденьки з нагоди початку навчального року. Дівчата будуть! Чудова нагода підчепити якусь кралечку, — Ден аж світився від задоволення.

— Навіть так? — усміхнувся Аріл, подумки повертаючись до однієї такої кралечки.

«Чувак, ти серйозно? Облиш... Ти що, забув, хто вона?»

— Знаєш вже когось з дівчат? — поцікавився він, намагаючись звучати якомога байдуже.

— Особисто, ні. Але імена деяких вже взнав. Наприклад, та, що зайшла до кухні кілька хвилин тому. Це Райна.

— А її подруга? — запитав Аріл ще буденніше.

— Брюнетка? Воу-воу, не думав, що ти нею зацікавишся, — Ден підморгнув і багатозначно усміхнувся. — Її звати Мія.

— І чого на мене так дивишся? — Аріл скептично підвів одну брову.

— Та нічого, — Ден зрозумів, що час змінювати тему. — То що, будеш сьогодні?

— Коли і де?

— О двадцять третій. Кімната триста сімдесят вісім. Стукати тричі, — останню фразу хлопець вимовив змовницьким тоном.

— Навіть так? — всміхнувся Аріл. — Добре, буду.

— Не пошкодуєш, — додав Ден і попрямував далі коридором.

Аріл залишився на місці, даючи собі кілька секунд, аби осмислити почуте.

«Мія, кажеш... Цікаво, чи вона прийде?»

Втім, одразу ж насупився і рішуче похитав головою, ніби намагаючись викинути її образ з пам'яті. Та перед очима все одно спливали її очі. Зухвалі, живі, такі... справжні. Так, дівчата з країни Мії, були неймовірно гарними. Дружина дядька Аріла була з них. Втім сім'я вже давно з ним не спілкувалася. Приблизно з момента весілля. І з відомих приводів.

Аріл рушив з місця, прямуючи до своєї кімнати. Йому пощастило мати тільки одного сусіда. І то, той працював до пізньої ночі.

Хлопець провернув ключ у замку і легенько штовхнув двері. Ті ледь чутно скрипнули.

«Треба б замінити. Або хоча б змазати.» — пронеслося в голові.

Сусідові було байдуже. Після робочого дня він спав як убитий. А ось Арілові заснути було важко через постійний галас, що доносився з коридору. Скрипіння дверей не було єдиною проблемою. Основною була погана шумоізоляція.

Увійшовши до кімнати, хлопець майже одразу впав на ліжко, навіть не перевдягаючись. Він взяв до рук телефон і взявся переглядати соцмережі. Щойно Аріл вказав своє місце навчання, як в пропонованих з'явилося багато знайомих облич. І її теж...

Аріл підписався на кількох одногрупників і прийняв нові запити. Пальці самі ковзнули, натискаючи на аватарку Мії. На екрані відкрився її профіль, безліч фотографій.

Останніми були групові фото з якихось вечірок. Певно ще з її країни. Далі вже була сама Мія.

Серце пропустило удар. На одній з фотографій вона стояла біля дерева. Вузька червона сукня з розрізом, виділяла фігуру, оголюючи струнку ногу. Аріл ковзнув поглядом вище, до глибокого декольте. Дівчині явно було що показати. А він і не помітив там, на кухні, за звичайною футболкою.

Аріл погортав ще кілька фоток. З кожного на нього дивилися ці зухвалі очі. Особливу його увагу привернуло фото із підписом: «Сестри». На ній були зображені Мія і ще двоє дівчат, дуже схожих на неї. На відміну від сестрички, ті виглядали дещо заляканими. І не такими впевненими. Просто як вона на кухні, коли Аріл опинився занадто близько.

Хлопець хижо усміхнувся. Все ж таки йому варто було забути про неї.

Раптовий дзвінок урвав хід думок. Телефон засвітився, сестра.

— Слухаю, — відповів Аріл, перевертаючись на бік і прикладаючи телефон до вуха.

— Привіт, братику! Як ти? Я вже скучила, — веселий голос Хіларі підняв настрій.

— І я скучив, мишко. Облаштовуюся. У тебе що?

— Та нічого нового. Гуляли з Вардом. Уявляєш, він запросив мене до себе додому. Знайомитиме з батьками!

— Ого, нарешті. Тягнув твій Вард довго.

— Не ревнуй, брате. З вами, чоловіками, треба обережно. Натискати не можна.

— Ага...

— А що у тебе? Познайомився вже з кимось?

— За такий короткий час? Звісно, що ні.

На якийсь момент в їх розмові з'явилася пауза. Хіларі відволіклася, відповідаючи комусь поруч.

— Секунду, мама кличе, — повернулася вона до розмови. — Зателефоную пізніше.

— Давай вже завтра тоді, — мовив Аріл. — У мене сьогодні ввечері дещо заплановано.

Розпитувати сестра не стала. На що хлопець зітхнув з полегшенням. Він поклав телефон на стіл, що стояв поруч, і заплющив очі, прислухаючись до галасу, що долинав з коридору. Вечір обіцяв бути цікавим.