2.

На якусь мить Мія забула, як дихати. Вона стояла, кліпаючи очима, наче намагаючись розвіяти марево. Ноги немов приросли до підлоги. Здавалося, ще мить, і серце вирветься з грудей.

«Куди ж поділася Райна?» — майнула в голові панічна думка.

«Вона до сусіднього гуртожитку за приправами пішла, чи як?»

— Бо я добре володію холодною зброєю, — нарешті знайшлася Мія, намагаючися пригадати, з якого боку поклала ніж, коли розверталася. — І кухонною теж.

Останню фразу додала з викликом, хоча пальці на мить зрадницькі затремтіли. Мія вдихнула глибше, спробувала зібратися з думками.

Очі її, блиснувши рішучістю, зустрілися з його поглядом. Та замість гніву чи подиву вона побачила... цікавість. І щось ще. Його очі, темні, глибокі, немов океан у шторм, тримали її погляд у полоні. Уперше в житті Мія відчула, як важко відвести погляд.

«Зупинись, дівчино. Що ти робиш? Ти нормальна, взагалі?» — картаючи себе, вона спробувала зосередитися, але було пізно.

Несподівано він без жодної поспішності, немов мав на це повне право, простягнув руку до обличчя дівчини. Подушечками пальців торкнувся пасма темного хвилястого волосся і ніжно заправив його за вушко. Його дотик був теплим, обережним, майже пестливим.

По тілу Мії пробігся табун мурах, шкіра взялася сиротами, а в животі народилося дивне млосне потягування. Вона на мить заплющила очі, а потім різко відкрила їх з новою хвилею обурення.

«Та чого я так на нього реагую?!» — вирувало всередині.

— Чого ж одразу так драматично? — промовив хлопець, не зводячи з неї очей. Його голос був низький, спокійний, але з легкою іронічною ноткою, що дратувала й зачаровувала водночас.

Мія почувалася кроликом, який опинився перед удавом. Її тіло наче відмовлялося слухатися, а мозок плавився. Дівчина не знала, що сказати, куди глянути. Все здавалося неправильним. І водночас... інтригуючим.

Зухвалий незнайомець нахилився ближче, до самого її вуха, так, що його подих обпалив ніжну шкіру, прошепотів.

— Посунься трохи. Мені треба дещо взяти.

Його голос був такий... Занадто м'який. Занадто спокійний. Мія стояла нерухомо, коли хлопець потягнувся до навісної шафки, буквально провівши рукою в кількох сантиметрах від її плеча. Дістав миску і так само спокійно розвернувся й попрямував до столу, залишивши по собі легкий запах ментолу, чи то парфюм, чи просто його власний аромат.

Мія шумно видихнула.

«Та що він собі дозволяє?!» — її обуренню не було меж.

«Прийшов сюди, наче господар. Торкається мене. І ще й посміхається!»

Вона обережно розвернулася, намагаючись зберігати гідність, і встала так, щоб бачити хлопця. Її очі метали блискавки, але в серці все ще бриніла розгубленість. Вона подивилася на стіл, намагаючися згадати, що робила до цього нахабного вторгнення в її особистий простір.

Натомість у голові був справжній кисіль.

Раптовий різкий звук посунутого стільця змусив її здригнутися. Мія підвела голову, хлопець уже сидів за столом, розвернувшись до неї спиною. Її увагу знову прикувало щось не те. Міцні плечі, впевнені рухи... Він ніби випромінював спокій, якого їй так бракувало.

«Чого це я маю його боятися, а він мене, ні?» — майнула в голові думка, що раптом надала дівчині трохи сміливості.

Мія взяла ніж до рук, міцно обхопивши руків'я, й награно прицілилася в спину незнайомця, ніби збиралася метнути його просто зараз.

Хлопець, як за командою, розвернувся. Його погляд ковзнув по обличчю Мії, по руці з ножем, і той вибухнув сміхом. Щирим, веселим, без натяку на злість.

— Краще поклади на місце, — сказав зухвало між смішками. — Бо ще поріжешся.

Щоки Мії вчергове зрадницьки налилися теплом. Вона насупилася, стиснувши ніж ще сильніше.

— Потрібен ти мені, — буркнула вона. — Я взагалі в стіну цілилася.

«А що, йому гратися зі мною можна, а мені з ним, ні?» — образливо подумала вона, піднімаючи підборіддя.

Його усмішка стала ще ширшою, а очі заіскрилися.

— Знаєш, що? — промовив хлопець, повільно, ніби смакуючи кожне слово.

— Ну? — кинула Мія, намагаючись додати байдужості, хоча серце вже билося у нестримному ритмі.

— У тебе щось горить, — сказав він низьким голосом, кивнувши головою в бік плити.

Дівчина різко обернулася. Її очі округлилися: на сковороді, де ще кілька хвилин тому шкварчала цибуля, уже піднімався легкий димок. Запах підгорілого розлетівся повітрям. Вона кинулася до плити, ледь не впустивши ножа. Серце тепер горіло не лише від напруги, ще й від сорому.

«Він просто грає...» — думала вона, помішуючи вміст сковорідки.

«Хоче вивести мене з рівноваги.»

— Дякую, — пробурмотіла Мія, не розвертаючись.

Хлопець тільки гмикнув у відповідь і спокійно повернувся до свого телефону, ніби нічого й не сталося. Мія стояла над плитою, міцно-міцно стиснувши ручку сковорідки, і намагалася зібрати себе до купи.

Саме в цю мить двері різко відчинилися — у кухню влетіла Райна з синьою коробкою в руках.

— Усе, знайшла! — весело вигукнула вона, навіть не одразу помітивши, що в кімнаті щось змінилося. Хоча атмосфера була така, що повітря можна було різати ножем.

Мія мовчки глянула на подругу, потім на хлопця. А потім знову на подругу. І щось у ній почало поволі змінюватися.