1.

Мія та її нова подруга Райна готували вечерю на просторій кухні гуртожитку, заповненій запахами смаженого м'яса й трав. Великі вікна пропускали м'яке вечірнє світло, а на столі горою лежали овочі, різноманітні соуси та посуд.

Дівчата сміялися, перескакуючи з теми на тему: від улюблених фільмів до кумедних шкільних історій. Хоча вони познайомилися лише вчора, між ними вже зав'язалася легка, невимушена дружба.

— Слухай, я хотіла тебе дещо спитати, — озвалася Райна, трохи вагаючись. — Хоча не впевнена, чи це взагалі доречно... Можна?

— Та питай, — Мія знизала плечима. — Відповім, якщо зможу.

— Як ти наважилася приїхати вчитися аж сюди? З того, що я знаю, у вас там… ну, трохи інші звичаї. Ви, здається, більше тримаєтеся родини, дому…

Райна частково влучила в точку. Країна, де народилася Мія, завжди славилася своєю замкненістю, з неї рідко хто емігрував. Це була маленька, майже замкнена спільнота, де всі всіх знали і жили за давно встановленими правилами. І хоч у цьому й було щось тепле, це ж і ставало пасткою.

— Я не хочу образити ні тебе, ні твоїх земляків! — поспішно додала Райна, замахавши руками перед обличчям. — Просто... цікавість, нічого більше.

— Таке вже доводилося чути, — Мія усміхнулася, намагаючись зняти напругу. — Все просто: мені не до душі ці правила. Я не хочу жити за чужим сценарієм: вчитися там, де скажуть, а потім вийти заміж за того, кого схвалить родина. Це не про мене. Я ціную свободу.

— Вау! — захоплено мовила подруга. — Я б теж так не змогла.

У цей момент до кімнати увійшов незнайомий хлопець. Мія з Райною мимоволі переглянулися. Він, без сумніву, теж був іноземцем, це читалося в його зовнішності, у погляді, в поставі. Але походив не з тієї ж країни, що й Мія. Навпаки, з тієї, з якою її народ мав давні розбіжності.

Колись між їхніми країнами виникали суперечки, іноді напружені, але не глибокі. Тепер усе затихло, замінившись легкою настороженістю. Пам'ять про ці непорозуміння не зникла, вона просто стала менш помітною, ховаючись за ввічливими посмішками й обережними поглядами.

Незнайомець кинув на дівчат короткий, байдужий погляд, одягнув навушники і, не промовивши й слова, попрямував до кухонного столу. Він всівся на високий стілець, повернувшись до них спиною. Неочікувана, навіть зухвала поведінка.

— Оу... — тихенько прокоментувала ситуацію Райна.

— Ммм? — Мія здивованно глянула на неї. — Ти його знаєш?

— Вперше бачу, — відповіла та, уважно вивчаючи реакцію подруги. — Просто... не думала, що вас селитимуть в один гуртожиток. Погана ідея.

— Чому? — запитала Мія із неприхованним нерозумінням у голосі. — Гадаю, він сидітиме тихо, як чемний хлопчик. У нього просто немає іншого вибору.

— Та ну, — недовіриво скривилася Райна. — А якщо він до тебе чіплятиметься? Або взагалі викраде?

— Де, в гуртожитку? — Мія скептично піднесла одну брову, дивлячись на подругу.

— Хтозна, всяке може бути. Я такі історії про них чула.

— Розслабся, — тихо відповіла Мія, ледь усміхаючись. — І не фантазуй. Не думаю, що він реально мене чіпатиме. Виглядає спокійним.

— Ну, як знаєш, — Райна кинула ще один підозрілий погляд у бік хлопця.

— А ти приправу не взяла? — запитала Мія, окинувши стіл поглядом.

— Та ні. А що, думаєш, солі буде замало?

— Думаю, що так. Смак м'яса треба підкреслити. Це додасть страві…

— Добре-добре, зараз принесу, — перебила Райна з усмішкою. — Тільки скажи, яку?

— У мене на столі стоїть синя коробка, а в ній баночки з приправами, — почала пояснювати Мія. — Шукай номер чотири, на баночках мають бути етикетки.

— Окей, — кивнула Райна і швидко подалася до виходу.

Мія продовжувала різати овочі, намагаючись зосередитися на ритмічних рухах ножа. Але присутність хлопця за спиною ніби тиснула на неї. Його мовчання, хіба, було навмисним, ніби він спеціально ігнорував їх, демонструючи свою перевагу. Мія стиснула губи.

«Чому він такий зухвалий?» — подумала вона, відчуваючи, як у грудях закипає роздратування.

Її думки завертілися.

«Чи справді він такий, як про них говорять?»

У її країні про людей із його народу склалися стереотипи: нібито вони надміру прямолінійні, дещо імпульсивні й не завжди передбачувані.

«Але ж це лише чутки, правда?»

Вона змусила себе відкинути ці думки. Та все ж уява продовжувала малювати тривожні картини.

«А що, якщо Райна має рацію? Що, якщо він справді небезпечний?»

Мія зиркнула на нього через плече. Хлопець сидів, гортаючи щось у телефоні, наче й не помічав їх. Але його спокій здавався награним, ніби він чекав на їхню реакцію.

Дівчина повернулася до свого заняття, намагаючися не думати про нього. Та вже за кілька секунд за спиною пролунали чиїсь кроки.

— Щось забула? — запитала вона, повертаючись, і різко завмерла.

Просто перед нею стояв той самий незнайомець. Він зробив крок уперед, занадто близько, порушуючи особистий простір. Руки хлопця вперлися в стіл з обох боків, ніби замкнувши Мію в пастці.

Його очі, темні й проникливі, затрималися на ній на мить довше, ніж потрібно. Потім він ледь помітно посміхнувся, не дружелюбно, а з якоюсь грайливою насмішкою.

— А з чого це ти взяла, що я тебе не чіпатиму? — насмішливо промовив він, дивлячись їй просто в очі.