Епілог. Нова адреса

Минуло кілька місяців. Ехо-Рідж повільно, наче після важкої контузії, повертався до тями. Містяни все ще здригалися від шурхоту сухого листя, а відділ поліції офіційно закрив справу про «лютневі зникнення» за браком доказів та підозрюваних. Історія Гаррієт стала місцевою легендою, яку перешіптували в кафе, але за межами міста про неї швидко забули. Світ рухався далі.

Проте за сотні кілометрів звідти, у затишному містечку Срібні Ставки, зима лише починала свій справжній відлік. Це було мальовниче місце з тихими вуличками, де кожен знав кожного, а найбільшою подією за рік був конкурс на найкращу різдвяну ілюмінацію.

У невеликому готелі «Гірський затишок» панувала глибока ніч. Молода дівчина Софія, нічна адміністраторка, втомлено потягнулася за стійкою рецепції. Годинник над входом монотонно відбивав третю годину ночі, і цей звук здавався надто гучним у порожньому вестибюлі. Софія потерла очі й зробила ковток холодної кави.

— Ще три години, — прошепотіла вона собі під ніс, дивлячись на темне вікно. — Тільки три години, і я буду вдома, під теплою ковдрою.

Раптом її увагу привернув дивний предмет на підлозі прямо біля вхідних дверей. Це був рожевий конверт, настільки яскравий, що він здавався чужорідним тілом у тьмяному освітленні готелю. Софія нахмурилася.

— Дивно… — пробурмотіла вона, виходячи з-за стійки. — Двері ж зачинені на автоматичний замок. Кур’єр приїжджав ще о десятій вечора.

Вона підняла конверт. Папір був незвичайно щільним і крижаним на дотик, наче він щойно прибув із самого серця завірюхи. На ньому не було ні марки, ні зворотної адреси — лише її ім'я, «Софія», виведене ідеальним, майже надприродним каліграфічним почерком.

— Може, це від Марка? — з надією в голосі запитала вона порожнечу. — Невже він нарешті наважився?

Софія обережно надірвала край конверта. Всередині лежав папірець у формі серця, вирізаний трохи нерівно, наче незграбною дитячою рукою. Але те, що було всередині, змусило її серце пропустити удар. На папері золотим чорнилом, що виблискувало навіть у напівтемряві, було написано лише одне слово:

«МОЯ».

— Який дивний, старомодний жарт... — Софія нервово посміхнулася. — Схоже на щось із фільмів про таємних шанувальників. Але хто міг це підкинути?

Вона озирнулася довкола. Вестибюль був порожнім. Старі дивани, високі колони, важкі оксамитові штори — все було на своїх місцях. Однак по спині дівчини пробіг липкий холодок. Вона не помітила, як у тіні за масивною колоною, куди не діставало світло настільних ламп, на мить спалахнули дві маленькі червоні цятки, схожі на розпечене вугілля.

Колекціонер не загинув у вогні Гаррієт. Він був не просто істотою — він був стародавньою ідеєю одержимості, яка просто змінила форму. Він втратив контракт із «П’ятіркою», але цей світ був надто багатий на самотні серця, що прагнули бодай чиєїсь уваги.

За вікном, де повний місяць заливав срібним сяйвом порожні вулиці Срібних Ставок, почувся звук. Це не був вітер. Це був хрипкий, спотворений дитячий спів, що вібрував у нічному повітрі.

— Моя вічна любов... — здавалося, шепотіли самі стіни готелю. — Моя назавжди...

Софія здригнулася й поправила шаль на плечах.

— Мабуть, протяг, — сказала вона, намагаючись заспокоїти саму себе. — Стара будівля завжди видає дивні звуки вночі.

Вона поклала рожеве серце на стійку, прямо перед собою. Дівчина не бачила, як тінь за колоною почала повільно витягуватися, стаючи довшою та тоншою, набуваючи обрисів кістлявої постаті з довгими пальцями. Червоні очі не кліпали, вони смакували новий страх, нову енергію, нову жертву.

Софія взяла ручку, щоб заповнити нічний звіт, але її пальці раптом стали холодними. Вона подивилася на свої руки й помітила, що на нігтях почав проступати ледь помітний іній.

— Що за… — почала вона, але голос обірвався.

Десь у глибині готельного коридору ляснули двері, а потім запала абсолютна, гробова тиша. Полювання в Срібних Ставках офіційно почалося. І цього разу Колекціонер не збирався чекати сорок років.