Глава V. Червоне світло

Ніч напередодні Дня святого Валентина була настільки чорною, що здавалося, сама темрява має фізичну вагу, намагаючись задушити Ехо-Рідж під своєю крижаною ковдрою. Гаррієт сиділа біля каміна, в якому замість вогню лишився лише сірий, холодний попіл. Вона розуміла: час вийшов. Пам'ять, яку вона намагалася поховати сорок довгих років, проросла крізь плити забуття, наче отруйний бур’ян, що нарешті розквітнув кривавими квітами.

Вона була останньою з «П'ятірки». Томас, теперішній мер, уже отримав свій золотий конверт і, за чутками, тієї ж ночі зачинився в підвалі свого маєтку, намагаючись втекти від того, що не має плоті. Інші двоє — Маркус-старший і маленька Клер — зникли ще в дев'яностих. Офіційно вони «виїхали з міста», але Гаррієт знала правду: Колекціонер почав забирати відсотки занадто рано.

Стара жінка тремтячими руками запалила газову лампу. Тепле жовте світло вихопило зі сховків старі фотографії 1986 року. На пожовклому знімку п'ятеро підлітків сміялися біля закинутого колодязя на околиці лісу. Тоді вони вважали це найвищим проявом романтизму — «Клятвою на вічність». Вони прагнули всього й одразу: кохання, яке ніколи не згасне, влади, яка не має меж, та визнання, яке не потьмяніє. Того вечора вони порізали долоні й дозволили крові змішатися з паперовими серцями, кинувши їх у безодню колодязя. Вони заприсяглися «Валентину-Тіні», що їхні душі назавжди належатимуть цьому місцю в обмін на виконання мрій.

— Ми були дурнями, що гралися з прадавнім голодом, — прошепотіла вона, виходячи на ґанок.

Холод миттєво скував її обличчя, а повітря стало густим і металевим на смак. Гаррієт рішуче рушила вглиб свого саду, де під шаром снігу спочивали її троянди. Тінь з’явилася миттєво. Вона не вийшла з лісу — вона просто виткалася з самого нічного повітря, заступаючи собою зорі. Гаррієт підняла лампу вище, і промінь світла нарешті вихопив обличчя Істоти.

Це була гротескна карикатура на людину, виткана з тисяч шарів сірого, наче старий пергамент, туману. Його пальці мали зайві суглоби, що дозволяло їм згинатися під неймовірними кутами, а шкіра на обличчі була настільки тонкою, що крізь неї просвічувалися темні пульсуючі жили. Очі Істоти горіли криваво-червоним вогнем — це не було світло, це була порожнеча, яка вбирала в себе весь біль і надію мешканців міста. Замість серця у нього зяяла діра, з якої виривався крижаний вітер, що змушував троянди Гаррієт миттєво перетворюватися на крихкий лід.

— Ти прийшов по останній внесок? — вигукнула Гаррієт, і її голос не здригнувся.

— Ти пам’ятаєш смак тієї крові, Гаррієт? — проскрипіла Істота, і її голос звучав як шелест тисячі сухих листів. Обличчя монстра почало змінюватися, набуваючи рис юнака, за яким вона колись страждала. — Ви кинули мені свої обіцянки. Ви сказали: «Ми твої». Сорок років ви пили з моєї чаші. Томас став мером не через талант, а через мій шепіт у вухах виборців. Ти отримала кохання всього життя, навіть якщо воно було порожньою лялькою без власної волі. Тепер я прийшов за боргом.

— Ми не знали, що ціна — це майбутнє! — крикнула Гаррієт. — Емілі, Сара, Клер... вони були лише дітьми! Чому вони?

— Любов — це право власності, — Істота видала звук, схожий на тихий хрускіт хребців. — Я просто забираю те, що позначено моїм ім'ям. Вони не померли, Гаррієт. Вони стали частиною мого альбому. У «просторі між літерами» вони вічно молоді, вічно закохані й вічно мої. Там немає старіння, немає зрад, лише холодна, ідеальна нерухомість.

Істота простягнула довгу, кістляву руку, і золота валентинка в кишені Гаррієт почала пекти крізь тканину, наче розпечене залізо. На шкірі її долоні почало проступати слово «БОРГ», випалюючись кривавими рубцями.

— Ти живеш, поки ми пам’ятаємо цей договір! — Гаррієт вихопила лист, незважаючи на біль. — Поки ми боїмося твоїх послань, ти маєш над нами владу. Але клятва була нашою помилкою, а не їхньою! Вони не належать тобі, бо вони не віддавали своїх сердець! Це ми — твої в’язні, а не вони!

Діючи з відчаєм жінки, якій нічого втрачати, вона різко відкрила заслінку лампи. Полум’я хитнулося на вітрі, але не згасло.

— Я розриваю угоду, Валентине! Наші серця більше не паливо для твоєї порожнечі!

Вона кинула золоту валентинку прямо в розпечене скло лампи. Папір не просто спалахнув — він вибухнув сліпучо-синім сяйвом, яке прорізало ніч на милі навколо. Колекціонер видав жахливий, пронизливий крик — крик істоти, чий фундамент щойно перетворився на попіл. Його тіло почало розпадатися на мільйони дрібних шматочків старого, пожовклого паперу, які вітер підхопив і розніс у ніч.

Наступного ранку Ехо-Рідж прокинувся в тиші, яка більше не тиснула. Валентинки в скриньках та під дверима перетворилися на сірий порох. Ті, хто зник, не повернулися — портал у «міжслів’я» зачинився назавжди, залишивши їх у вічному полоні тіней. Але місто нарешті було вільним.

Гаррієт залишилася жити у своєму будинку, але її сад змінився назавжди. Троянди, що колись палали червоним, тепер квітли лише білим — кольором жалоби, чистоти та вічної скорботи за тими, кого забрала «П'ятірка» своєю юнацькою дурістю. День святого Валентина в Ехо-Рідж став Днем Мовчання. Жодних листівок, жодних червоних кульок. Лише тиха пам'ять про те, що справжнє кохання не потребує клятв на крові.