Глава IV. Нічний кошмар

Наступного ранку заціпеніння, що сковувало Ехо-Рідж, перетворилося на відкриту, лихоманкову паніку. Сонце, що ледве пробивалося крізь брудну лютневу млу, не принесло довгоочікуваного спокою. Навпаки, тьмяне денне світло лише підкреслило, наскільки хворим і понівеченим стало місто. Вулиці, які зазвичай у цей час кипіли життям — запахом свіжої випічки, гомоном школярів та гудками авто — тепер нагадували декорації до фільму про забуту цивілізацію. Порожні тротуари, покинуті велосипеди на газонах і вікна, що дивилися на світ порожніми зіницями забитих дощок.

Містом поповзли липкі, наче отрута, чутки. Люди шепотілися за зачиненими дверима, передаючи один одному дедалі страшніші версії подій. Казали, що валентинки — це не просто папір із погрозами. Подейкували, що вони мають власну зловісну волю і свідомість.

— Вони вибирають нас. Самі. Без жодної пошти чи рук, — шепотіла жінка в черзі до останнього відчиненого продуктового магазину, нервово озираючись на вхідні двері. — Мій сусід бачив, як рожевий конверт залетів у кватирку на другому поверсі, хоча вітру не було зовсім. Він плив у повітрі, як медуза в морі.

Хтось стверджував, що бачив, як літери «МОЯ» на папері пульсують, наче вени з темною кров’ю, вбираючи в себе тепло людського тіла. Інші клялися, що чули, як папір шепоче їхні імена вночі, шурхочучи під ліжком чи у поштовій скриньці.

Поліцейські патрулі не припиняли своєї роботи, але їхня присутність лише підсилювала відчуття повної безпорадності. Прожектори службових машин марно розрізали густий туман, вихоплюючи з темряви порожні гойдалки на дитячих майданчиках, що мертво завмерли, вкриті колючою памороззю. Офіцер Маркус, стискаючи кермо до білих вузликів на пальцях, відчував, як місто вислизає з-під його контролю.

— Ти це бачиш? — запитав молодий напарник Маркуса, вказуючи на вітрину зачиненої кондитерської «Золоте серце». Його голос тремтів, і він ніяк не міг влучити сигаретою в губи.

— Що саме? — буркнув Маркус, не відриваючи втомленого погляду від порожнього шосе.

— Там… на склі. Подивися на іній. Воно наче тане зсередини, але без тепла.

Маркус пригальмував, і шини скрипнули по тонкій кризі. На інеї, що вкривав скло кав'ярні, було виведено величезне, розмашисте слово «МОЯ». Воно виглядало так, ніби скло нагріли в цих місцях, але жодних людських слідів на свіжому снігу перед вітриною не було. Жодного відбитка взуття, лише ідеальна, незаймана білизна.

— Їдьмо звідси, Маркусе, — прошепотів напарник, ховаючи руки в кишені куртки. — Тут немає кого заарештовувати. Ми патрулюємо власні могили.

Молоді дівчата, які раніше з трепетом чекали на це свято, тепер збивалися в групи, наче налякані вівці в очікуванні вовка. Вони барикадувалися в будинках, спали по черзі на підлозі в одній кімнаті, тримаючи під рукою все, що могло послужити зброєю: від кухонних ножів до важких кочерг. Але навіть за сімома замками вони не відчували захисту. Ті, хто зважувався визирнути в щілину жалюзі, ловили на собі важкі, підозрілі погляди сусідів.

Старі образи, які роками тліли під попелом буденності, спалахнули з новою силою. Кожен старий на ґанку тепер здавався потенційним катом.

— Чого ти витріщився, старий грішнику? — крикнула з вікна одна з жінок своєму сусідові, пану Міллеру. — Ти ж знаєш, чиї це витівки! Твій батько теж був у тій компанії в сорокових! Це ви винні!

Старий Міллер лише мовчки випустив хмару диму з люльки, і в його очах не було нічого, крім крижаної байдужості, за якою ховався паралізуючий жах.

У міській церкві Святої Анни, яка зазвичай пустувала по буднях, тепер не було де стати. Люди сиділи навіть на кам’яних сходах біля вівтаря. Але вони приходили сюди не за милістю, а від абсолютного, первісного відчаю.

— Це кара за наші таємниці! — раптом вигукнув чоловік у третьому ряду, перериваючи молитву священика. — Місто пам’ятає кров! Ехо-Рідж нічого не прощає! Ми всі мовчали, коли зникали інші, тепер прийшла наша черга платити!

— Тихше, брате мій, — спробував заспокоїти його пастор, але його власна Біблія помітно тремтіла в руках.

— Немає більше «тихше»! — закричав чоловік, падаючи на коліна. — Воно вже в місті! Воно вдихає наш страх!

Атмосфера Ехо-Ріджа змінилася безповоротно. Колись затишне гніздечко перетворилося на холодну залізну клітку. Відтепер слово «любов» викликало не солодку млість, а нудотну судому в шлунку. День святого Валентина назавжди втратив свій блиск, перетворившись на синонім безіменного жаху, що виринає з темряви разом із золотим чорнилом.

Надвечір над містом знову зависла та сама неприродна тиша. Вона була настільки важкою, що здавалося, у вухах починає дзвеніти від напруги. І в цій тиші, коли навіть собаки боялися гавкнути, знову почувся ледь вловимий звук.

Мер Крейн сидів у своєму кабінеті, дивлячись на портрети своїх попередників на стіні. Він почув цей звук — сухий, впевнений шелест. Під важкими дубовими дверима, повільно, наче холоднокровна рептилія, просувався рожевий конверт. Він ковзав по дорогому килиму, поки не зупинився прямо біля ніг мера.

— Ні… — прошепотів Крейн, випускаючи склянку з рук. Віскі розлилося, утворюючи темну пляму, схожу на кров. — Ми ж домовилися. Я дав вам усе… сорок років тиші! Що вам ще треба?

Але конверт не відповідав. На ідеальному папері золотом горіло лише одне слово. Слово, яке в Ехо-Ріджі тепер означало кінець.