Глава III. Голос у темряві

Тієї ночі стара міс Гаррієт прокинулася не від різкого звуку, а від дивного відчуття, ніби крижаний палець повільно торкнувся її щоки, залишаючи по собі слід інею. Вона розплющила очі й на мить просто лежала, затамувавши подих. Знайомі обриси масивної дубової шафи, старого крісла та антикварного дзеркала в кутку здавалися викривленими, наче розчиненими в густому чорному маслі. Потім прийшов звук.

Спершу він нагадував шурхіт сухого листя по бруківці або обережний скрип гілки об скло. Але ритм швидко змінився — з’явився хрипкий, майже нелюдський дитячий спів. Високий, тремтливий голос виводив стару мелодію — «Моя вічна любов», пісню, під яку Гаррієт колись танцювала на своєму випускному вечорі сорок років тому. Проте слова тепер були спотворені, вони тягнулися й ламалися, наче заїжджена платівка, що крутилася на занадто низькій швидкості.

— Хто тут?..

Її власний голос прозвучав чужим, ламким, наче сухий очерет. Серце калатало так сильно, що віддавало в скронях. Страх, який відчувала Гаррієт, відрізнявся від тієї паніки, що охопила Ехо-Рідж. Він був інтимним, особистим, наче хтось роками сидів у кутку її спальні й спостерігав за кожним її подихом. Перед очима постали обличчя зниклих: Емілі, Сара, Клер… Кожне ім’я тепер здавалося рядком у списку, де її власне прізвище щойно з’явилося чорнилом, що ще не встигло просохнути.

Вона важко підвелася, накинула на плечі теплу шаль, яка зовсім не гріла, і підійшла до вікна. В саду, серед її гордості — розкішних трояндових кущів, які вона плекала десятиліттями, — рухалася тінь. Вона не йшла, а ніби розчинялася в просторі, ковзаючи між колючими стеблами, мовчазна й невагома.

Рука здригнулася, коли Гаррієт схопила старий залізний ліхтар із комода. Тьмяний промінь ледве прорізав нічну гущавину, огортаючи лише кілька метрів простору. Світло вихопило з темряви клапті сивого туману та гострі шипи троянд, які тепер нагадували вискалені зуби хижака.

Тінь зупинилася. Жінка відчула на собі важкий, немигаючий погляд, хоча очей не бачила. Повітря навколо будинку ніби згустилося, стало холодним і липким, як застояна вода.

— Це не просто маніяк. Це гра. А ми всього лише пішаки на чужій, дуже старій шахівниці.

Раптом спів став гучнішим. Тепер він не лунав із глибини саду — здавалося, голос вібрує в самому склі, просочуючись крізь щілини рами прямо в її мозок.

— Замовкни… будь ласка, замовкни.

Гаррієт благала пошепки, притискаючи важкий ліхтар до грудей, наче святу реліквію, що мала захистити її від зла. Вона хотіла покликати на допомогу, гукнути сусіда Генрі, але місто за вікном було мертвим. Жодного вогника в сусідніх будинках, жодного гавкання собак. Лише тьмяні вуличні ліхтарі відкидали довгі тіні, що застигли в очікуванні.

В сусідньому будинку молода мати Клара в цей час теж не спала. Вона міцно стискала доньку в обіймах.

— Лізо, ти чуєш це?

— Так, мамо… Але там нікого немає…

Дівчинка відповіла пошепки, ледь ворушачи губами й до болю стискаючи у руках свого плюшевого ведмедика.

— Це лише вітер, серденько. Просто зимовий вітер шумить у димарі.

Клара пробурмотіла це радше для себе, хоча відчувала, як крижаний холод прокотився по її хребту, а ковдра здалася тонкою, мов папір.

Тим часом тінь у саду Гаррієт знову зрушилася, прямуючи прямо до ґанку. Кожен рух був повільним, обережним, сповненим садистської насолоди від її безпорадності.

— Я бачу тебе!

Вигукнула Гаррієт, намагаючись надати голосу рішучості, хоча зуби її цокотіли.

— Я дзвоню в поліцію! Маркус приїде за хвилину! Ти мене чуєш?

Відповіддю був лише тихий, сухий сміх, що потонову у шелесті листя. Тінь розчинилася в темряві так раптово, ніби її ніколи й не було, залишивши по собі різкий запах озону та старої, запліснявілої пошти.

На сходах ґанку щось біліло. Гаррієт, пересилюючи паралізуючий жах, прочинила двері. Холодне повітря миттєво заповнило передпокій, гасячи залишки тепла. Вона нахилилася й підняла знахідку.

Це була валентинка. Але не така, як у інших. Жодних кривих, поспішних літер. Слово «МОЯ» було виведене бездоганним, каліграфічним почерком, золотим чорнилом, що трохи виблискувало у світлі ліхтаря. Це було не просто попередження. Це було запрошення.

— О Боже…

Прошепотіла Гаррієт, грюкнувши дверима й засунувши всі три засуви. Руки тремтіли так сильно, що папірець вислизнув із пальців і впав на килим.

Вона сіла біля каміна, в якому давно згасло вугілля. Стара лампа на столі мигтіла, борючись із темрявою, що тепер не просто оточувала будинок, а проникала всередину, заповнюючи кути густим, оксамитовим мороком. За вікном пролунали тихі кроки, що впевнено обходили будинок по колу. Стара кішка, що зазвичай спала у коридорі, налякано прибігла до кімнати й притиснулася до ніг Гаррієт. Пес сусідів, що гуляв у дворі, раптом жалібно завив і замовк, зникнувши в темряві.

— Наступна — я.

Промовила вона в порожнечу, дивлячись на золоте слово у своїх зморшкуватих руках.

— Він прийшов особисто за мною. Сорок років чекав.

За вікном знову почувся шепіт. Спів змінився. Тепер слова були чіткими, і Гаррієт розібрала їх. Голос виспівував її дівоче прізвище — те, яке вона не використовувала вже майже пів століття. Прізвище, яке могли знати лише ті, хто давно спочивав під сірими плитами на міському кладовищі.