Глава II. Паніка у містечку

Поліція виявилася безсилою. Крім однакових клаптиків паперу з коротким, наче удар батога, словом «МОЯ», не було жодного речового доказу. Офіцер Маркус, втомлено потерши обличчя, на якому за ці дні залягли глибокі тіні, кинув теку на стіл перед мером. Звук удару паперу об дерево здався в тиші кабінету пострілом.

— Жодних відбитків. Жодних слідів зламу чи боротьби. Камери спостереження фіксують лише порожнечу, а за секунду людина зникає, наче її ніколи й не було, — прохрипів він.

— Ви хочете сказати, що в моєму місті діє привид? — мер Ехо-Рідж, пан Томас Крейн, нервово стиснув край столу так, що побіліли кісточки пальців. — Люди вимагають відповідей, Маркусе! Вони не хочуть чути про «аномалії», вони хочуть почуватись у безпеці у власних ліжках!

— Люди вимагають крові, пане мер. Вони налякані, а наляканий натовп не шукає правди, він шукає винного. Вони вже почали підозрювати один одного. Якщо ми не дамо їм ворога, вони вигадають його самі серед сусідів.

Ехо-Рідж справді почав гнити зсередини. Довіра, що будувалася десятиліттями, розсипалася, як сухе листя під чоботями. На головній вулиці сусіди, що раніше роками разом обідали щонеділі, тепер розходилися в різні боки, ледь забачивши один одного.

— Куди це ти так поспішаєш, Генрі? — примружилася стара місіс Гіббс, спостерігаючи за сусідом крізь щілину в паркані.

— Додому, Марті. І вам раджу не стирчати на вулиці, — кинув той, не обертаючись і нервово длубаючись у замку хвіртки.

— Кажуть, твій син бачив Емілі за день до того, як вона щезла… Чи не він їй ту валентинку підкинув? Кажуть, він давно на неї заглядався.

Генрі зупинився. Його плечі напружилися, а кулаки стислися. Він повільно повернувся до старої.

— Слідкуйте за своїм язиком, Марті. Плітки зараз вбивають швидше за кулі. Слідкуйте краще за своєю поштою. Може, наступна валентинка знайде саме вашу скриньку.

Мер оголосив комендантську годину. Місто мало завмерти після шостої вечора. Але страх не знав розкладу — він жив у стінах, у протягах, у кожному скрипі старих мостин. Вулиці спорожніли, ліхтарі відкидали довгі, ламані тіні.

У місцевому кафе «У Джона» залишилися лише найвідчайдушніші. За стійкою сиділи двоє чоловіків, їхні обличчя освітлював тьмяний неон вивіски.

— Мій батько розповідав про подібне. У сорокових роках тут теж знаходили записки. Тільки там було написано «СКОРО».

— І що сталося? — запитав Джон, протираючи ту саму склянку вже десяту хвилину поспіль.

— Нічого доброго. Ті, хто отримував їх, просто виходили з дому. Йшли в ліс, у нічну завірюху, наче зачаровані. І ніколи не поверталися. Старі казали, що місто заплатило борг за щось, що сталося ще в часи перших поселенців.

— Який ще борг, Марку? Зараз двадцять перше століття! Супутники, інтернет, ДНК! Це якийсь псих із папером і клеєм, який начитався міських легенд!

— Псих не може проходити крізь замкнені засуви, Джон. Псих не змушує троянди в’янути за секунду.

Тієї ночі місто здавалося величезним склепом. За кожним вікном точилися напружені, приглушені розмови.

— Ти перевірила засуви на другому поверсі? І на вікні в підвалі? — Роберт ходив кімнатою, стискаючи в руках важкий ліхтарик.

— Тричі, Роберте. Перевірила навіть вентиляцію. Може… може, нам просто втекти? До твоєї мами в сусідній округ? Просто сісти в машину і їхати без зупинок?

— Ніхто не виїжджає, Кларо. Дороги заблоковані через снігопад, а поліція перекрила мости. Кажуть, це заради нашої безпеки.

— Заради безпеки чи щоб ми були тут, як звірі в загоні?

Маленька Ліза, сидячи на ліжку поруч із сестрою, міцно притискала до себе плюшевого ведмедика.

— Мамо… а хто приніс ту валентинку? — прошепотіла вона, дивлячись на двері спальні.

— Ніхто, Лізо. Це просто папір, який розніс вітер… — відповіла мама, намагаючись усміхнутися, але її губи лише сіпалися.

— Вітер не вміє писати літери. Мамо, чому тато тримає біля дверей рушницю? Він хоче застрелити святого Валентина?

Тим часом у порожній бібліотеці, де панувала така глибока тиша, що, здавалося, можна було почути рух пилу в повітрі, пролунав звук. Це був сухий, майже ніжний шурхіт паперу. Маленька рожева валентинка повільно зісковзнула з полиці й упала на підлогу, прямо під стіл зниклої Емілі.

На ній, як і на всіх інших, було лише одне слово: «МОЯ». Але цього разу воно було виведене ідеально, майже каліграфічним почерком.

Старий Джон, який випадково проходив повз високе вікно бібліотеки, зупинився. Світло вуличного ліхтаря на мить вихопило рожевий клаптик на підлозі. Він відчув, як серце стислося.

— Невже це починається знову? — прошепотів він у порожнечу.

Вулиці міста були порожніми, але з кожного подвір’я можна було почути тихе, прискорене дихання страху. Люди спостерігали за сусідами крізь приціли рушниць. Темрява стала щільною, а тиша — загрозливою. Місто перетворилося на місце очікування кари. Кожен боявся заснути, бо ніхто не знав, чи не лежить вже під його ліжком маленьке рожеве серце.