Глава I. Таємничі валентинки

У маленькому містечку Ехо-Рідж День святого Валентина завжди був святом світлих усмішок, пахучих троянд і солодких сердець. Діти гасали вулицями з коробками цукерок, закохані не розмикали рук, а вітрини вабили червоним оксамитом. Повітря було настільки густим від запахів гарячого шоколаду та свіжих квітів, що, здавалося, ним можна було захлинутися від щастя. Але цього року святковий затишок розірвало щось невідоме.

Все почалося з валентинок. На них не було ні марок, ні адрес, ні підписів — лише одне-єдине слово, виведене кривими, нерівними літерами: «МОЯ». Листи з’являлися нізвідки.

Першою це помітила Емілі, молода бібліотекарка, яка щойно оселилася в місті. Вона була тихішою за воду, але її сором’язлива усмішка завжди діяла на відвідувачів заспокійливо. Того ранку вона саме розставляла книги в секції класики.

— Емілі, серденько, ти бачила це? — Лінда, її колега, підійшла до робочого столу, тримаючи в руках рожевий папірець.

— Що саме? Черговий анонімний шанувальник? — Емілі тихо засміялася, не підводячи очей від полиці.

— Не знаю... Він лежить прямо на твоєму журналі. Але виглядає моторошно. Тут лише одне слово.

Емілі підійшла й подивилася на папір. Її посмішка зів’яла. Від клаптика паперу віяло таким холодом, що кінчики пальців миттєво затерпли.

— «МОЯ»... — прошепотіла вона. — Хто міг це залишити? Двері були зачинені.

За годину Том, старший бібліотекар, вийшов з архіву й озирнувся:

— Дівчата, де Емілі? Клієнт чекає на довідку.

— Вона пішла в підсобку за драбиною, — відповіла Лінда, але серце її вже пропустило удар. — Емілі? Ти тут?

Відповіддю була тиша. Того вечора дівчина не повернулася додому. На полицях залишилися стоси нерозставлених книжок, а в повітрі між стелажами завис запах старого паперу, змішаний із невловимим, металевим душком тривоги.

Наступною стала Сара, власниця квіткової крамниці «Флора». За годину до зникнення вона встигла зателефонувати подрузі. Голос її тремтів так, що слова важко було розібрати.

— Кларо... він тут. Він весь час за вітриною.

— Хто, Саро? — Клара намагалася говорити спокійно. — Це просто передсвяткова метушня, люди ходять туди-сюди, шукають букети.

— Ні... він не купує. Він просто стоїть у тіні фургона. Я відчуваю його подих прямо в себе за спиною, навіть коли двері зачинені. Скляні двері... вони вкрилися інеєм, Кларо. У таку теплу погоду!

Коли поліція прибула до магазину, Сари вже не було. На касовому апараті лежала знайома валентинка. Троянди у вітринах, які ще вранці палали життям, раптом зів’яли й потемніли. Пелюстки стали холодними та твердими, мов мармур на цвинтарі.

Ехо-Рідж занурився у параною. Кожен шепіт у темному провулку здавався погрозою.

— Ти бачив ту валентинку у Сари? — запитав Джон, власник місцевого кафе, свого сусіда-м’ясника, поки вони разом замикали двері своїх закладів на два оберти ключа.

— Так... Кажуть, Маркус намагався її спалити, а папір навіть не пожовтів. Вона ніби світилася зсередини якимось хворим вогнем.

— Світилася? — Джон злякано озирнувся на порожню вулицю. — Це ж просто папір, чорт забирай!

— Це не просто папір, Джон. Це мітка, — похмуро відповів сусід, щільніше застібаючи пальто. — Хтось виставив нас на аукціон. І він не приймає відмов.

Життя в місті завмерло. Музика в кафе стихла. Дорослі тепер ходили лише парами, а дітей тримали під замком.

— Це прокляття, — каркала стара Марі, сидячи на своїй лавці. Навіть зараз вона не йшла додому, наче чекала на свою чергу.

— Бабцю Марі, не лякайте людей, — кинув молодий хлопець, що пробігав повз до своєї машини. — Може, це просто якийсь психопат-жартівник?

— Жартівник? — Марі гірко всміхнулася, оголивши ясна. — Коли зникає життя, сміху не залишається, синку. Це те, що жило в лісі під пагорбом. Воно прокинулося, бо ми забули, як правильно його боятися.

Наступною жертвою стала юна Клер. Вона поверталася з вечірньої зміни в аптеці. Вулиці були порожніми, лише тьмяні ліхтарі відкидали довгі, неприродні тіні. Відкривши поштову скриньку біля свого під’їзду, вона побачила той самий листок.

— Ні... тільки не я, — її голос зірвався на ридання.

Раптом валентинка в її руці стала неймовірно важкою, ніби вона тримала не шматок паперу, а брилу свинцю. Повітря навколо стало густим, як смола. Клер хотіла крикнути, але звук застряг у горлі. З глибокої тіні біля стіни будинку простяглася довга, худа рука. Секунда — і дівчина зникла. На асфальті залишилася лише її сумочка та білий клаптик паперу, що повільно покривався інеєм.

Місто перетворилося на фортецю страху.

— Наступною буду я, я це відчуваю! — ридала жінка в черзі за хлібом. — Вчора ввечері я знайшла рожеву стрічку на своїх дверях!

— Мовчіть! — обірвав її чоловік поруч. — Не привертайте його увагу. Може, якщо ми будемо тихими, воно піде геть?

Але воно не йшло. Валентинки продовжували з’являтися в найнадійніших схованках: у зачинених сейфах, під подушками дітей, у кишенях патрульних. Ехо-Рідж більше не був містечком. Тепер це була територія полювання, де свято любові стало днем вічного жаху. І ніхто не знав, хто сьогодні ввечері почує тихий шурхіт паперу під своїми дверима.