Глава 4

Сьогодні Олег повернувся з відрядження, це він так називає поїздки до Раїси. Він з захопленням розповідає, як вони проводили час разом. Хизується фотографіями. Я не можу спокійно на це дивитися, серце крається, хочеться в котре закричати йому, навіщо він це робить, зупинити його.

— Ну не сумуй, Оленко, це ж все не насправді, — охоплює долонями моє лице і цілує.

Жорстко, боляче, наказуючи мене за те, що йому доводиться робити заради нашого щастя.

— Покинь її, — тулюся до нього, — покинь. Мені важко усвідомлювати, що ти після іншої жінки, обіймаєш мене.
— Я її обов'язково покину, коли буду впевнений в тобі, просто позбудуся неї, як непотрібна. Ти тільки скажи й не буде більше існувати іншої жінки.
— Ні! Ні, Олеже, будь ласка, просто залиш її!— Мене б'є нервова дрож, руки починають труситися.

Як же страшно, що він і справді в один день просто вб'є Раю. І я не зможу цьому завадити.

— То якщо вона тобі дорога, то припиняй грати свою виставу, а починай мене кохати, як я тебе. Віддано, щиро, без жодних але.. — нелюдь штовхнув мене і я похитнувшись осіла на диван.

Настрій Олега зіпсувався. Кинувши погляд на обід на столі, скривився.

— Пообідаю на роботі. Ти зіпсувала мені апетит, — одягнувши чисту сорочку, він направився до дверей.

На виході обернувся.

— В мене є ще одна новина для тебе, — куток губ піднявся в гору від іронічної посмішки, — твоя Раїчка вагітна, але як ти розумієш, татусем я не буду.
— Олег! Олеже! Що ти замислив? — Я кинулася до нього, впала на коліна, охопила його ноги благаючи згледітися. — Будь ласка, заради мене... Якщо ти й справді мене кохаєш...
— Я ще не вирішив, — відштовхнув мене від себе, — все залежатиме від тебе.

Я так і залишилася сидіти на підлозі витираючи сльози з присмаком розпачу і відчаю. Олег ввів довгу комбінацію з чисел на електронному замку і відкрив двері.

Я не помітила, як так сталося, що чоловік влетів в кімнату, а потім хтось схопивши його за шию ззаду припечатав об стіну лицем. Нелюдь без свідомості впав на підлогу. Все відбувалося настільки стрімко і швидко, що я продовжуючи сидіти на підлозі, зараз дивилася на закривавлене лице мого ката, яке було в метрі від мене.

В кімнаті стало тісно. Чоловіки в балаклавах перевіряли житло. А той, що направив відпочивати Олега, дивився з жалем на мене знайомими металевими очима. Сльози хлинули ще дужче, я схопилася і кинулася на шию чоловікові, якого ледь знала. Та зараз він став найдорожчою і найбажанішою людиною у світі. Повиснувши в нього на шиї я голосила. Я так кричала, вкладаючи всі ті страхи, біль і відчай, що жив в мені увесь цей час.

Спочатку Давид Львович хотів відсторонитися, розгубившись від такої зустрічі. Але я так міцно його тримала, боячись, що він зараз зникне і я залишусь знову в цьому приміщенні з Олегом, що здавшись він обняв мене, заспокоюючи.

— Все, — погладив мене по голові. — Тепер усе буде добре. Дідько, ніколи не знав, що робити з ридаючими жінками. Пішли.

Зрозумівши, що я не відпускаю його, підхопив мене на руки. Я не заперечувала.

— Чекайте! — Сполошилася я, та захлинаючись емоціями, - він погрожував моїм рідним і сказав, що навіть якщо він подохне, то встигне нашкодити й ніхто не скасує замовлення.
— Так і сказав? — Перепитав мій рятівник. Я кивнула головою. — Сергій, чув? Розберися.

Ми спускалися сходами, виявилося, що ми жили у якійсь квартирі в закинутому чи то будинку, чи то промисловій будівлі. Я б в не подумала, бо квартира, де мене тримав маніяк, була простора з чудовим ремонтом. Невже увесь минулий рік він готував це місце для мене? Жах пронизав усе тіло, я ще дужче пригорнулася до Давида Львовича. Погляд блукав по приватному секторі, що виднівся крізь хащі.

— Змерзла, — запитав чоловік, коли мене почало потрушувати.
— Я не вірю, що все скінчилося. Дякую. Дякую Вам, — здавалося, що усе не виплакане за останній час, виплакувалося зараз, — я не знаю, як вам завдячувати. Це якесь диво. Я гадала, що це ніколи не скінчиться. Я боюся, що він нашкодить...
— Не хвилюйся. Він не подохне, не сказавши все. Він вмре як собака. Це я тобі обіцяю. І ніколи більше не буде його у твоєму житті.
— Краще б він мучився, безпомічний, не маючи надію на порятунок, не маючи змоги когось мучити. І щоб ніколи не скінчилися його страждання! — Я й справді щиро цього бажала найбільшому кошмару мого життя.
— Є ідеї? — Питає Єврей.
— Як називаються ті, ким на зоні користуються? От хай його уся найнижча ієрархія опускає. Та боюся, що він може вийти сухим з води. Він в прокуратурі працює. Має зв'язки.
— Знаю я хто він. Розберемося, — посадив мене в машину.

Я не хотіла відпускати його. Бо мені здавалося, що саме безпечне місце це в нього на руках. Але не встигла й отямитися, як вже заснула.