РОЗДІЛ 17 "За містом"

Наступний  робочий  тиждень минає  у відносному  спокої. Чому відносному?  Дещо  насторожує  поведінка  мого  милого серцю  братика.   Він  пересадив  особистого консультанта  в  окремий  кабінет. Щоправда,  на  одному  поверсі,  але  доволі  далекого   від свого. Розмови  наші  звузились  до  мінімального  кола  робочих  питань. В основному  я  вивчала  документацію загального характеру, а  коли   навідувалась  до  грізного  шефа   для  консультації,  натикалась  на  суворе,  беземоційне  обличчя,  під  яким  важко  розгледіти справжні  почуття.

Крім  того,  Гурову   завжди   ніколи, він  поспішає,    а  я  тільки  заважаю  своєю  присутністю,  питаннями і …

Я  до  божевілля   хочу  його  побачити, вловити  аромат  сильних чоловічих  парфумів,  насолодитися владою,  яку  випромінює його  аура.   Відколи  перебралась зі  спільного кабінету,  це  бажання   переслідує,   полонить мій  розум. 

Спересердя  закриваю  чергову  картинку  із зображення  Гурова  молодшого  в   інтернет-новинах.  Спостерігати  за  ним  з  блакитного  екрана  — гірше  персональної  муки   за  стінами,  котрі   відділяють  від   майже зведеного  брата.   Наші  батьки  з  оголошенням  про   заручини  відтягують. Звісно,  чекаємо  з  дня на  день,  але… Можливо, Сергій Сергійович  зробить  мамі  пропозицію  на  річницю  свого  бізнесу.  Принаймні  вона  має  грандіозні  сподівання  на свято,  яке  відбудеться  зовсім  скоро. 

Відклавши  телефон на край  ліжка,  зариваюсь  в  подушку. Голова  болить  нестерпно,  а  зараз  тільки  восьма  ранку  вихідного  дня.   Спати   не  дають  думки  про   Гурова,   вони  муштрують  мій  хворий  чоловіком  мозок.

У  двері  тихесенько  стукають  і на  порозі з’являється   ненька.  Ось  у  неї настрій  прекрасний, сіяй  яскравіше весняного сонця  за вікном. 

— Донечко,  нарешті  ти прокинулась. Часу  у нас  обмаль,  тож умивайся,  снідай  і  поїхали. Сергій  зняв  будиночок  за  містом, побудемо всією  сім’єю  на природі,  на  свіжому  повітрі, якомога  далі  від  метушні.

— А  можна  без мене?  — одразу  запитую,  швидко  опрацьовуючи  почуту  інформацію.  Провести вихідні   з   молодятами  якось  не входило  у  мої  плани. Ліпше над  конспектами  посидіти  чи  з  друзями   зустрітись в  театрі.  Знаючи,  що шукатиму  відмовку,  вона   до останнього тримала  у секреті  давно  заплановану  вилазку.   Тож питання  моє звучить відверто   та  прямолінійно. Ненька  схрещує  руки  на  грудях,  займає войовничу  позу. 

 — Звісно,  ні. Ми  з Сергієм  та  його  сином,  який  мені  також  особливо  не  подобається,   сім’я. І  ти повинна  підтримати  мої  прагнення. Не красиво  залишати мене  одну. Що я  хлопцям  поясню?

— Впевнена,  Ярослав  тільки  схвалить   мою відсутність,  а  Сергій  Сергійович,   — стенаю плечима.  — Йому  аби кохана  знаходилась  під  боком. 

Потуплюю  погляд. Я  говорю правду,  адже  протягом  останніх днів   шеф  всіляко  уникав  моєї  компанії. 

— З  Ярославом не вдається  налагодити стосунки? 

— У  нас вони суто  ділові. Я   йому  не сестра  і  ніколи  нею  не стану.  Будь ласочка,  дозволь залишитись   вдома. 

— Даринко,  не проси. Я  вже пообіцяла,  що  приїдемо.

— Ти завжди так. Сама  приймаєш рішення,  а  мене  ставиш  перед фактом.  Моя  думка  хоч  колись  важитиме  щось?

— Я  старша,  прожила  на  світі  й  ліпше   малої  вертихвістки  знаю,     що вигідніше,  а  що ні.   Будь  добра,  не  дорікай. 

Я  картинно  закатую  очі. Кожнісінька  моя  спроба  заперечити  чи  самовиразитись   зазнає  ганебного фіналу. 

— Припини   блазнювати,  — у  голосі  рідної  людини  проскакують сталеві  нотки.  —  Збирай  речі  на всі  вихідні. І  купальники  не   забудь,   загорятимемо  біля  басейну. 

Остання  вказівка   падає  на  голову  крижаною  купою  снігу.   Якого   біса  купальника?   Я  не збираюсь  голяка  позувати  перед  Гуровим-молодшим,  я  не маю  жодного наміру  плавати  чи  загоряти.

— У мене критичні  дні,  — обурено  промовляю,  відвертаючись  до стіни.

— Мені  здалось,  що  твій  перехідний  вік  давно  закінчився. Виявляється,  помилялась. 

Давши  зрозуміти  про  закінчення розмови,  мама   гримає  дверима,  шум  від яких  боляче  відзивається  у  скронях.  Називається,  поспілкувалось  два  близьких  серця. 

Щосили  б’ю кулаком  по  ліжку. Відчай  від власної  безпорадності  нещадно накриває  з  головою. Здається,  після  закінчення університету  мама  продовжить  контролювати  кожнісінький  крок.

Неохоче  плентаюсь у ванну. Прохолодні струмені  води  повільно  приводять  до  тями. 

З іншої сторони я маю  шанс   бодай  крадькома  побути  із  Ярославом. Головне — триматись  на віддалі  й  не перегинати  палицю. 

Після  легкого сніданку   закидаю  в  сумку  кілька  футболок,   джинсів  і   один  клятий  купальник. У мене   він   звичайний,  на межі  скромності  й  дизайнерської  фантазії,  тобто  чорний і в  міру  відкритий. 

До вуха долітають  голоси  із  вітальні. Один  точно мамин, а  інший…   ноги  дрібно тремтять,   я  пізнаю  цей  голос  з  тисяч.  Неквапом  говорить Ярослав. 

Глибоко дихнувши,  я   виходжу  із свого сховку.   В  останню  мить  підіймаю    очі  на непроханого гостя,   який  з  байдужим  виразом  обличчя   слухає  теревені  мачухи.   На  ньому  сьогодні  світло-сині  джинси,  білосніжна  футболка-поло,  яка    підкреслює смуглу  шкіру  русявого  красеня.   Мабуть,  у  подібному  вигляді   сміливо  можна  навідуватись  на  вечірку. Для  поїздки в  заміський  будинок  зовсім  не практично.  Я  ловлю бурштинову  цікавість і   ледь помітний  кивок  голови  в  свою  адресу. Звісно, у  шортах  та   сірій,  розтягнутій  футболці  я  більше схожа  на школярку,  ніж  на   консультанта,  якого звик  бачити  в  офісі,  чи амазонку,  в  образі  якої постала  в  перший  день  знайомства.  Контраст  помітний.    Інстинктивно  поправлю  зібране  у  хвіст  волосся,   провівши  по  неслухняних кучерях  пальцями.   Ярослав  перехоплює  зором  невинний  жест.   Щось  у  його свідомості  змінюється.