РОЗДІЛ 15 "Супровід"

— Твоя  мама  передала   ключі, — роздається  з  порогу  голос  Ярослава, який  слідує  одразу  за  скрипом  вхідних дверей. Бідолашне серце  конвульсивно  б’ється  в  грудях. Я   похапцем  підриваюсь  з  ліжка.   Його ліжка, що  доброзичливо  уступив  на  ніч. Я  не втрималась  від  спокуси  і  як  тільки  чоловік  покинув  домівку, знову  забралась в  постіль,  яка  зберігає  аромат  свого  власника. Блаженна  година  пробігла  не помітно, і  тепер я  не встигаю  застелити  сліди й  втекти  у  вітальню.   За  лічені секунди   Гуров   появляється  у  спальні. Я  застигаю  з тонким  простирадлом   в руках, у  його  футболці  та  шортах, котрими  замінила  занадто   зазивну   нічну  сорочку. Вистачить,  що зранку  в  ній   дефілювала  перед  шефом.

Кутики  його вуст  натягуються  у  зухвалій  усмішці.  Критикуватиме? Вколе  колючим слівцем?   Зовсім  нещодавно  я  мала  вільність   поплакатися  в  жилетку   і  тепер  щиро картаюсь  за  секундну  слабкість. 

Звісно, між  нами  є  щось,  сильніше спільної  ненависті.    Але мій страх  зробити  помилку,  боляче  обпектись,  глушить   сердечні  пориви.  Ярослав  грає  в   гру.  Дивну, підступну. Наче  щирий  і  водночас  його  вчинки  не  зрозумілі,  ховають   прихований  підтекст.  Наприклад,  вчора  сердився, увечері  був  ладний  зрівняти  із  землею,  а  потім поцілував.  Поцілував    місце   біля  рани,  викликавши бентежне  божевілля   в  душі.   Він помучить  і  насолоджується?  Чи  також  помічає  ниточку, що в’ється  між  двома  малознайомими  людьми,  між  зведеними,  де   почуття   заборонені?

Я  не  хочу  про це  думати,  оскілки  повинна  зайняти  тверду  позицію  триматися  в  руках. Бути  природною  і  стриманою,  вимогливою,  але спокійною. 

— Ти  так  швидко   повернувся?  —  запитую,  намагаючись  зберігати  рівновагу. —  Я  готова  їхати. 

— Бачу,  що  переодяглась. 

У  тоні чоловіка  звучать  нотки    юнацького  розчарування,  наче  він  на щось  сподівався  і  це  щось  втекло  крізь  пальці. 

Очі  навпроти  звужуються   до  щілинок.  Проникливо  та  допитливо  вивчають  мою персону.  Нервують і  соромлять  водночас. Хочеться  прикритись, або сховатись  під покривало. 

— Ти  говорив  з Тетяною?  Вона  повідомила  в поліцію? 

— Розмовляв,  і  мені  навіть вдалось   переконати  її  поважати твоє  рішення. Зараз  переодягнешся,  і  відправимось  відновлювати  документи. Я  маю  одного  хорошого   знайомого,  який  допоможе уникнути  неприємних  підводних каменів. А  ще  купимо  новий  мобільний  телефон і  відновимо  сім-карту.

— Одним словом,  планів  як  у  Наполеона,  — підбиваю  підсумки. 

—  Я  б,  звісно,   не  поспішав  з їхньою  реалізацією. Можемо  провести  день вдвох,  у  цих стінах  і  знайти    чим  зайнятись  кориснішим, ніж   вештання  по  державних   установах. 

— Ярослав, мені  потрібні  документи.

Чоловік  вкладає руки  у  кишені,  стенає  плечима. 

— Та я  так,  пожартував.  Почекаю  у вітальні. 

Я  швиденько  пальцями  поправляю  скуйовджене  волосся,   обтягую  і без  того   довжелезну  футболку. У спальні  немає  дзеркал, тому стосовно  зовнішнього вигляду   можливо  лише  здогадуватись. 

У  кабіні   ліфту  між  нами  панує  божественна  тиша. Німа  та  холодна. Наче  не   було  душевного сніданку,   наче  не було ніжного  поцілунку  вчора.    Цікаво,  якою  була  б  реакція  Гурова,  погодься  я  залишитися  в його  компанії  і  в  його  квартирі?   О,   напевне,  такої відповіді  він  однозначно  не чекав! 

 У  паркінг  не спускаємось. Виходимо  на  першому  поверсі,  залишаємо  ключі  консьєржу. Про себе  відмічаю   розкішний  інтер’єр  звичайного  під’їзду. Вочевидь,  мешканці  цього  будинку  далеко  не  бідні  люди.   Зовні   висотка   також вражає  незчисленною  кількістю  панорамних  вікон. 

Ярослав  прямує  до чорної  спортивної  машини   з відкидними   догори  дверцятами. Дух  перехоплює від  блиску   залізного  коня,  а  груди спирає  запах новенького  шкіряного   салону.   Чоловік  галантно   допомагає   присісти,  сам  розміщується  за  кермом.   У  автівці  тісно,  ми максимально   близько  сидимо  один  біля  одного,  чуємо  дихання,  серцебиття,  яке  перебиває   тихий  гул  двигуна. 

За  лічені секунди красуня  набирає   шаленої швидкості. Першим мовчанку  порушує  мій  шеф.  Говорить спокійно  та  буденно: 

— Умієш водити?  Посвідчення  водія  отримала? 

— Ні,   не вмію  та   не отримувала,  — щоб  не  дивитися  на   довгі  пальці,  котрі  плавно стискають  кермо,  переводжу  погляд  на  бокове  вікно.  За склом   мелькає   переповнене   людьми  та  транспортними  засобами,   місто. Воно  пропахло   зеленим  молодим  листям  та  прогріте сонячними  промінчиками,  що весело  перебираються  з гілля  на  гілля,  з  даху  на  лавочки,  з  неба у  самісіньке серце.    

— Хочеш  навчу  кермувати?  — грайливо  продовжує  тему   Ярослав. Він  навіть  нахиляється   до  мене і  зачіпає  плечем.  — На вихідних  можемо  поїхати  погнати.  Ця  лялечка  сама  їде,  тобі  сподобається. 

— Дякую,  але…

— Але я  боюсь,  бо   ще  дуже  маленька  дівчинка.  Дашко,  мушу  розчарувати. Ти  давно  не  маленька  дівчинка  і  чудово  вмієш показувати  кігтики. Тож  прояви  силу  волі й  погоджуйся. Зі свого  боку  обіцяю  неймовірні   враження.