Моя амазонка

РОЗДІЛ 13 "Подія"

Божевільний  день  добігає  завершення.  Втома  дається  взнаки,  раз  за  разом    переростаючи  у    позіхання. Соромно  перед Ярославом,  однак  проти організму  не  вистоїш. Чергова  доза кави  також  не  допомагає. Навпаки,  від  неї тільки паморочиться  в  голові,   і  цей  клятий  звіт   ніяк  не  вдається доробити.  А  ще  думки  крутяться  навколо  персони   Геннадій   — керівника  відділу  реклами.  Це  ж  треба   так  необдумано вчинити  у  перший   робочий  день. Потягнулась  у кафешку  з  одруженим,  багатодітним  татусем. Більше,  наївно сподівалась  на його  допомогу.  Хоч   Артемович   відверто  ні  про  що  не   натякав,   його  багатозначні  погляди  я   все  ж  впіймала. 

 Серце стискається  від   образи  на саму  себе.  Гуров  збирається  додому. Потягнувшись  у кріслі  генерального  директора, вимикає   техніку  та     бере  до  рук  свою  величезну  шкіряну  теку. Невже  вдома  продовжиться  працювати?    Я  щиро  заздрю  його  витримці  та   терплячості.   Стільки міркувати над  стратегіями,  виважувати    рішення   не кожен  здатний.  

Можливо,  колись я  також  зможу   відкрити в собі  аналогічний  потенціал.   Необхідно насамперед   не лінуватись.    Все,  Кучерява,  зосередься! 

—   Підвезти  тебе  додому?  — звучить питання   як  грім  серед  ясного  неба.  Підіймаю голову.  Бурштинові  очі  світяться  доброзичливо,  без  жодного натяку  на  невдоволення  через невиконане   завдання.  Одна частина  мене  з  радості,  що   відпускають   з  роботи  та   ще й  підкинуться  під самісінькі  двері  автомобілем  класу  люкс,    плескає  в  долоні.   Інша  —  завзято  протестує,  нагадуючи  недвозначний  випадок  з Климовим  та  реакцію  шефа  на  невинний  жест.   У його розумінні   я  не  надійна,  вітряна  та  легковажна  дівчина, яка  думає  виключно  про  чоловіків. 

— Я   ще трішки  попрацюю,  дякую. 

— Тебе  хтось  забере?  — вмить супиться.

— Доберусь  громадським транспортом.   Це  не  проблема. Тільки попередь  охоронника  про  мене. Я  ж одна  залишаюсь. 

Очі  навпроти  підозріло  зіщулюються.    Ярославові  не  подобається  моя  позиція.  Але їхати  з  ним  додому  я   не погоджусь  за  жодних умов.

— Як вважаєш  за  потрібне. Але на  завтра  ти  повинна  бути  бадьорою,  сповненою  сили  працювати.  Темні  кола  на  обличчі  й  позіхання  на  робочому  місці  не  приймаються. 

— А ти вмієш  робити  компліменти,  — огризаюсь  йому  в  слід. 

— На  добраніч,  крихітко!  Довго  не  засиджуйся. 

Двері  за чоловіком   шумно  зачиняються.   Кроки відлунням вистукують   у  приймальні,  віддаляючись   до ліфта,  а  в кабінеті   без  присутності його власника стає  холодно та самотньо. Я  обхоплюю себе  руками.  За вікном  давно   висить  темне  покривало  ночі,  і  я безмежно сильно  хочу  додому,  хочу  зняти  височенні  підбори, забратись   у  ванну  з гарячою  водою,  просто  відпочити  й  забути  частину  пережитого.    Моя душа  прагне спокою.   Відсунувши папери,     вмикаю  мобільний  телефон,  знаходжу  улюблену  композицію.   Тишу    приміщення   прорізає  лагідна  мелодія,  яка  повільно  виймає  на  зовні  мрії  і  спогади. 

Перед   прикритими  очима  постає  його  усмішка… Мого  персонального  ката. А ще вуста,  які  вміють  цілувати,  які  змушують  почуватися  богинею. 

Чи шкодую  я  про  наш з Ярославом  поцілунок?  Ні,  я  б залюбки  його повторила.

Фантазії  перебиває  дзвінок.  Мама.

— Так,   слухаю,  — ліниво  вимовляю. 

— Донечко,  ти  не засиділась в  офісі?  У  тебе все  гаразд?   Сергій  тільки-но  набирав  свого  сина,  той  давно  вдома. 

От,  негідник!  Збрехав  й  оком  не  повів. Але навіщо? Чому  не сказав,  що я   працюю  над  його  звітом, який,  гарантую, нікому  не  потрібний. 

— Я  теж скоро  буду.    Маршрутне таксі  ще  ходить.

— Виклич  машину.  Не вештайся  сама   увечері. У  нас  район  наче  тихий,  та все ж. 

—  Я  вже вирішила. Зараз  збиратимусь. 

— Гаразд.   Сьогодні  я  залишусь  в  Сергія.  Можливо, кілька  наступних  днів теж.   Поїсти знайдеш в  холодильнику.

 Відімкнувши  з’єднання,  сердито складаю  теки. Я  злюсь  на Гурова. Навіщо  мене  оббріхувати   перед  батьками?   Я  ж нічого  особисто  йому  поганого  зробила.  Сам же сидів  допізна. 

Компанію  дійсно покидаю  останньою, на  дорогу  отримую здивований  погляд  охоронця  та  його  скромний  докір  в адресу   шефа,  мовляв,  не  можна  так  довго затримувати  працівника  в  перший  його  робочий  день. 

Вулиця  зустрічає  нічною тишею.   Весняне,  прогріте   сонцем  повітря,  вривається   в груди,  наповнюючи   тіло  легкістю.   Як  же  приємно вибратись  на світ із задушливого  приміщення,  із  замкненого   простору. Лише  в  такі  миті  оцінюєш  власну  свободу.  Підводжу  очі  догори. Над головою   височіють   багатоповерхові   житлові  будівлі,   на їхньому фоні  майже  не  видно  зірочок  на  чорному  полотні  неба. Колись   я мріяла  вибратись  за  місто  з  ночівлею  у  наметі, щоб була  наша  весела  компанія  із  старенького  театру,  щоб  всі   знайомі  і  рідні  серцю  люди зібрались   не  лише на сцені,  а  поза  нею.

 Важко  зітхаю. Найближчим  часом мені  не світить    поїхати  на  відпочинок. З  графіком  роботи  в  Гурова  я  навіть   хвилинки  на  навчання не  знайду.  Слід якось  відмовити шефа  від ідеї  навчати  мене  французької.   З  нею явний  перебір. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше