РОЗДІЛ 11 "Майже друг"

Мої  даремні  надії  на  розуміння  зі  сторони  матусі розбились  вщент  з  першим кроком у  рідну  домівку.  Ні, у  присутності  Ярослава, який   доблесно  погодився   привезти  мене  із   лікарні  додому,  вона   пообіцяла  якнайкраще  подбати  про  дочку. Та  варто було  чоловікові  зачинити  двері,  на мою  голову  посипались  докори,  мовляв,  я  не ціную її  старання,  і  навпаки вставляю  палки  в  колеса. 

Кілька днів  виявились  справжнісінькою  мукою. По їх спливу  я  неймовірно  раділа  можливості  опинитися   в  офісі,  якомога  далі  від   опіки  та  настанов.

Настрій  зранку  прекрасний.  Прокинувшись,  я  дала  слово:  бути  собою,  чесно старатись,  здобути  практичні навички  й  нарешті  розпрощатись  із  сімейством   Гурових. З  отриманим  досвідом   перед мною відкриються  всі  двері. 

Можливо,  мама  має рацію,   варто  змиритись,  не виставляти  на  показ  гонор,  скористатись  єдиним  шансом,  який   майорить  на  обрії  найближчим часом.

Для  першого офіційного  робочого  дня  я  обрала   елегантний,  діловий  лук.    З однієї  сторони скромно,  з іншої  — вишукано.    З гордо  розпрямленими  плечима  я  відправилась  на  зустріч   новим  вершинам,  які   без сумніву,  здатна  покорити.

Наївна! 

Я  знову  не  вгодила   братику,  за  що  тепер  переминаюсь  з  ноги  на  ногу  перед дверима   з красномовним  надписом  «Климов Г.А.». До його  території я  добиралась  добрий  десяток  хвилин,  тому  що ніхто  із  працівників,  почувши  мою посаду,  не  погоджувався  показати  заповітний  кабінет.  Мені  довелось  користуватись  планом  евакуації  на випадок  пожежі.  Аж  соромно  зізнатись.   А вештатись     довжелезними коридорами  на  високих  підборах  —  задоволення  не з  легких.

Шумно  видихнувши,   рішуче  стукаю  по  дерев’яному   полотні.  По  інший  бік  роздається  милозвучний   чоловічий  голос,  який   привітно  запрошує увійти.  Десь  всередині  закрадається   погане  передчуття.    Недаремно  Ярик  відправив  мене   до керівника  рекламного відділу,  недаремно  наголосив  на  документах,  які   варто  отримати.    Пастка  не інакше. Та я  також  вмію відстояти  себе. Я  прекрасно  знаю  список   звітів,  які  зараз  попрошу. 

Штовхаю   двері   та   зазираю  в   невеличкий  кабінет,  де навпроти  порогу   розміщений  робочий стіл  його  власника. Чоловік  сидить  доволі  близько до дверей,  тому  впадаю в   ступор. Незнайомець  наче  зумисне  поставив  стіл  таким  чином,  щоб  відвідувач  натикався  на  його фізіономію  й  забувався  з  несподіванки  суть  звернення. 

У  моєму  напрямку  звернені   смарагдового кольору    очі. Яскраві,  чисті,  мов  лагуна біля  тропічного  острова.   У  них  світить  спокій  та рівновага,  впевненість  та  добра   вдача.  Мимоволі  застигаю  на  правильних  рисах  обличчя,  на  носі   з горбинкою,  на світлому,   пшеничного відтінку  волоссі,  що  недбало  спадає  на  високе чоло. Десь  під  ним  приховались   дуги-брови,  також  світлі,  злегка   відтінені   весняним  сонечком. 

Про таких    очільників  секторів  необхідно  повідомляти  завчасно,  інакше жіноче  серце  зробить смертельний  кульбіт.   

— Я  вас слухаю,  — лагідно  пливе  ріка  слів цього  Геннадія  Артемовича. Чоловік  повільно  відкладає  ручку,  схиляє  на  бік  голову,   аби ліпше  роздивитись  непрохану  гостю  крізь  окуляри   з  прямокутними  вузькими скельцями.   Під  синім  піджаком   рухається  потужна груда  м’язів,  а   темно-бордова  краватка  ось-ось   розв’яжеться    на  широкій  шиї.  Здається,  він   спортсмен,  бо  тільки  спортсмени рухаються  з грацією  пантери. 

Не  чекаючи  відповіді,  підходить  до мене. Одна  рука  лягає  мені  на  поперек,  друга  — вказує  на   ряд стільців  вздовж  стіни.

— Присідайте,  будь  ласка.   Ми  раніше  не  зустрічались. Мене звуть …

— Геннадій Артемович я  знаю.   А я  — Даша,  приємно  познайомитись. За  вказівкою   Ярослава,  — продираю  горло,  — Сергійовича  я  повинна  підготувати  звіт. Для  цього    необхідний  пакет  документів.  Запишіть, яких саме. Через  годину я   прийду  і  заберу.

Мабуть, я  занадто хвилююсь.  Моя  річ  виходить  різкою,  вимогливою  і  поспішною.  Обличчя   співрозмовника  змінюється  із  привітного  на  стурбоване. 

— Ярослав  Сергійович,  говорите.  А ви,  мабуть,  особистий  консультант   нашого  шефа?   Кучерява, якщо  не  помиляюсь. 

— Все  правильно,  — ствердно  киваю  головою.  Усередині   неприємно  щемить  розуміння,  що  моє  прізвище  давно  на слуху  у всього  колективу.   Здається,  моя  грандіозна  поява  в  костюмі  із  секонд-хенду  викликала  серед працівників  справжнісінький  ажіотаж.    До  щік  мимоволі  припливає  фарба.

Артемович   зручно розміщується  у своєму  глибокому  кріслі,  кілька  секунд  продовжує мене  розглядає.  На  вигляд  чоловікові  близько  тридцяти,  і він  неймовірно  вродливий  та  харизматичний. На   голлівудського  актора  навпроти  приємно  дивитись. І цікаво. 

Ніколи  не могла  подумати,  що можу  запасти  на  значно   старшого  себе. 

Нарешті  він  широко  та  доброзичливо  усміхається.

—  Я  готовий записувати. 

Ковтнувши  кім,  роблю глибокий вдих. Дрібне  тремтіння  проймає  кінчики  пальців. Стоп, Кучерява,  жодного  хвилювання! Впевненість і  професіоналізм  — наше кредо  на   сьогодні.     Мій  монолог  триває  хвилин  п’ятнадцять. Протягом  цього часу   Геннадій    ставить уточнювалі  запитання,  промацує  підґрунтя  моїх  знань  та  компетентності.  Доводиться  докласти  максимум  зусиль,  щоб виглядати   гідно.  А  чоловік  зумисне  повільно  нотує.   Більше,  кидає  в  моєму  напрямку  допитливі  погляди, від яких шкіру  покриває  мурахами. Я  сама мимоволі   зирю  на його  безіменний  палець   правої  руки.  Каблучки  немає. Дивно,  що такий  харизматичний   красень  не  одружений.