РОЗДІЛ 8 "Особистий консультант у квартирі"

Запах, від якого  можна очманіти. До  моєї квартири (де, до речі, вперше зустрівся  з  ненаглядною  сестричкою) дістаємось  з   прочиненим  боковим  вікном.   Я  не маю  чим  дихати, душить гірше  зашморгу на шиї.    По дорозі  час  від часу  кидаю  погляди  на  дівчину,  забиту  в  куток   салону  і  практичну  без ознак   спротиву.  Періодично вона   почісує   руки. Схоже   алергія  на   парфуми, точніше специфічний  аромат,  присутній  у  магазина  секонд-хенду,  не  лише у  мене. 

Дашка дивується,  розгледівши  пункт  призначення. Проте, вперто  мовчить, бо  сама  марить  якомога швидше зняти   надокучливі  речі,  й покірно  плентається  слідом до  ліфта, в який    галантно  пропускаю.  Я  тримаю у руках пакети, дівчина  перебирає  ручки    жіночої сумки,  не знаходячи сміливості  поглянути у  вічі. Звісно,  ганебний  план   з одягом  зазнав  краху.  Дурепа  сподівалась,  що   таким  чином  зітре  мої  спогади  про  амазонку  в  шкірному костюмі,  про  незалежний, бунтівний характер, який  так  і мріється  зламати,  підкорити. Думки знову  зрадницьки  зраджують.

Поки підіймаємось в  кабіні,  поки  знаходимось  близько один  до  одного,  з неприхованим ентузіазмом роздивляюся окуляри   особистого  консультанта. Крізь  грубе скло дівчина  взагалі  далі  носа не  бачить.    У моєму серці  прокидаються  проблиски  жалю. 

— Давно  маєш проблеми із  зором?  — цікавлю ні  на мить не втрачаючи спостережливості.

— Ні,  — запинається. —  Кілька  місяців тому.

— Місяців чи  годин, Дашо?   Я  вже зрозумів,  що  ти  любителька вистав,  але  життя  потребує  реалістичності.  Знімай  це неподобство  та  не псуй  зір.  Консультант  Ярослава  Гурова  повинен  бути цілим  та  неушкодженим,  а   ще  відзиватись  за  першої  вимоги  шефа  і  перебувати  у  повній  бойовій  готовності в режимі  двадцять чотири  на  сім.  Я  принципово  працюю  виключно із професіоналами, бо вважаю,  що гідної зарплатні  варті  гідні  підлеглі. 

— Так  краще?  —  сестра сердито перериває мій  монолог, одним ривком  стягнувши   металеву оправу.  Поведінкою  схожа на маленьку дівчинку.

— Принаймні зручніше для тебе.

У цю хвилину  ліфт  зупиняється  на потрібному  поверсі й  вузькі дверцята  випускають  з  крихітного  приміщення. 

— Проходь, — запрошую,  прочинивши  двері.  — Почувайся  як вдома. 

— Даремно  приїхали. Тільки  час  витратили. Я  могла  переодягнутись у вбиральні. 

— Звісно,  але  не помитись.

— Митись? Я  думала,  ти  пожартував,   — різко  озирається у моєму  напрямку.  Я  ж  кидаю  на підлогу  пакети  та   зачиню  за  нами  двері квартири.  — З якого дива  мені  користуватись  твоєю ванною?

— Дозволь?

Я  акуратно  допомагаю зняти   жилет. Усередині  прокидається щира  відраза  і  доводиться  затамувати  подих. Зору  відкриваються  худорляві   руки,  покритті дрібнесенькою яскраво-червоною висипкою,  у  деяких місцях  нещадно  розчуханою.

— Поглянь,  до  чого  довела твоя    впертість. Якщо  не  шкода  оточення, подумай  про   себе, про своє самопочуття.  Я  викину  це. Ні, ліпше винесу  геть  і  не отруюватиму  повітря.  

— Ярославе, але  це мій  одяг.  Я  хочу  ходити в  ньому.

— Краще  носила  б  шкіряний  костюм.  У ньому  ти  набагато  компетентніша. 

— Знущаєшся?  — гордо питає,  випнувши  груденята  вперед. У  розріз    блузи  сумнівної  якості  визирає  краєчок  краси, яку  нещодавно поміщав в    долоню,   притискав  ось  тут  до стіни, і  цілував ці  палкі, зухвалі  губенята.

— Сорочку  сама знімеш чи  допомогти? —  питаю, суплю  брови та всім  виглядом  показую  готовність  скрутити  й  затягнути силою в  душ. 

Даша  починає помітно  нервувати, пальці  тремтять.  Крутнувшись  на каблуках, вона  зникає у ванній  кімнаті,  з якої  через  деякий   час   чутно  дзюрчання води.   Наче  ж нормальна, любить себе,  доглядає  за тілом,  а   робить  дурниці.   Викидаю   жакет у  сміттєвий  бак. Туди йому  дорога, як  і  решіт  одягу,  на  який  маю алергію. 

Нехай сестричка  плескається. Користуючись  вільною  хвилинкою, я  замовляю  з найближчого  ресторану  обід.    Ще не голодний,  але  її  шлунок  нагадує  про необхідність піклуватись  про  ближнього.  Живіт  кралі  за  дверима  видавав в офісі   високі  ноти.

Розкинувшись  на  дивані,   ліниво  передивляюсь  стрічку  новин  в мобільному  телефоні. До  свідомості   запізно  долітає   стукіт    голих ступень,  котрі  вправно   вибігають  з ванної  у  вітальню.   Їхня  власниця застигає у  кількох  метрах. Не підводячи очей,  відчуваю на собі    погляд  її   — сірих,  як  бездонне   осіннє  небо.  Відверто,  мені  лячно дивитись  на  амазонку.  Напевно, голяка  прибігла,  бо  ж одяг  не просила. 

— І?  —  повільно вимовляю,  продовжуючи   ретельно вивчати   гаджет.

— Я  змерзла.    Дай  хоч  щось. 

Попри  бажання    приховати  погляд,   все-таки  повільно сконцентровуюсь  на   фігурці, обтягнутій    кремовим  рушником.  Рівні  ноги я  вже встиг оцінити,  проте лишній  раз  помилуватись  красою   не відмовляюсь.   Спортивні,   трішки  бліді (сонечко  ще їх  не  пестило),  оксамитові   на дотик.  Зухвала! Зумисне вибрала крихітний  рушник,  щоб  позлити,  щоб  подражнити,  щоб  змусити  фантазувати.   Та він  ледь  прикриває  груди,  та  він ледь  ліг нижчий  трикутника!  Вологе волосся  довгими пасмами  розкидане по плечах,  з нього повільно скапують  на   паркет  капельки. Воно манить  доторкнутись,  намотати  на   пальці,  воно  довершує  образ  вершини,  яку  не підкорити.