РОЗДІЛ 7 "Пакуйте із собою"

Окуляри  та  костюм, придбані   на  секонд-хенді сьогодні  вранці, мені  зовсім   не пасують, а  ще  дошкуляють  неймовірним  ароматом  дешевого,  ношеного одягу.   Соромно до кінчиків  волосся, особливо  перед Сергієм Сергійовичем, який  зустрів  мій  зовнішній  вигляд бентежним  поглядом. Добре, хоч  нічого  не сказав  та  не вигнав  з  холу  компанії  «Гранда»,  де  зустрілись  близько  одинадцятої. 

Я  з останніх  сил  зображаю перед персональним мучителем байдужість  на обличчі. Мій крок   необхідним  та вимушений.   Мій шанс втекти від сімейства  Гурових і  розпочати  нормальне, спокійне,  самостійне  життя. 

Вчора  я  протягом  вечора  плакала та  влаштовувала  вдома  даремні  істерики.  Мама  за лічені  хвилини  вирішила  моє  майбутнє, а її  наречений в  пориві  благодійності  підхопив  хвилю.  Мене  не послухали,  мене  проігнорували, за мене знову  прийняли  рішення.  Вночі я майже не спала  і  на ранок  додумалась  прийняти інше амплуа,  категорично  відмінне  образу  дівчини, яку  встиг розгледіти Ярослав.  Нахабно  збрехала  про пару,  і відправилась в  магазин  за  новими  речами.  Вийшло  непогано, але цей  запах  та раптовий  свербіж,  що нещадно  дратує шкіру, руйнують мої ідеальні плани, бо здається новий  бос  читає  свого особистого консультанта  як  розгорнуту книгу.  

— Готова?  — запитує Гуров –молодший, лукаво  усміхнувшись  та  ледь піднявши підборіддя.    Він багатозначно ковзає поглядом  по  поверхні  деревного  столу,  на якому  всього  кілька  хвилин тому  відбувалось   щось  пристрасне. Принаймні, моя  фантазія  створює  яскраві картинки   подій. Я  заперечно  хитаю  головою,   щоб   розігнати  надокучливі  думки. Ярослав трактує   жест  на  власний   манір. 

— Тоді кави?

— Я  одразу  приступлю  до  паперів,  — коротко  кидаю  та  несміливо  опускаюсь  на стілець.  Сидіти  за місцем  гріха  трішки  не  зручно.   Зрадницькі  щоки  горять  вогнем,  а  мозок   вперто  не  бажає  сконцентруватись.  Тремтячими  пальцями  перебираю   аркуші,  згрібаючи їх до купи.   Швидше б втекти у свій  кабінет,  швидше  накивати  п’ятами  від бурштинових очей,  які  пропалюють у  мені  вбивчі дірки.  — Де моє  робоче  місце?

— Тут,  —  театрально  розводить руками. На вустах  грає усмішка,  чоловік  відверто  знущається.  — Стілець  подобається?  Можемо  замовити  шкірний,  з гнучкими,  безшумними пружинами,  з  ортопедичною основою. Навіть масажне.  Все  для  дорогої  сес…Хм,  дорогого особистого консультанта. 

— Я  сподівалась у  мене буде власний  куток,  де  ніхто  не заважатиме.

—  Звісно,  я   не відриватиму  від  важливої роботи. Але ширма  у   кабінеті  генерального  директора  виглядатиме  неестетично. Я  не псуватиму  інтер’єр. 

— Я не  хочу    перебувати  з тобою в  одному  просторі,  — відчуваю,  що нерви  на  межі,   що  Ярослав не відступиться,   що  кішка  спіймала  мишку.  — Твій  тато  говорив…

— О,  мій  татусь  любить  говорити. Цієї  риси характеру  у  нього  не відібрати.  Мушу  розчарувати, крихітко,  вільних квадратних метрів  у  компанії  немає.    Ти залишаєшся   без права  вибору,  тобто або зі мною,  або не смію затримувати.  

Нахаба  гордовито  киває у напрямку вхідних дверей.  Наївний,  сподіваєшся,  я перша  уступлю,  втечу геть? Даремно,  бо  шляхи  відступу  для  мене  перекриті  рідною  матусею. 

Я дарую чоловікові  глузливу  усмішку.  Ставлю  сумку  на  стіл  та  починаю викладати  свої речі:  ручку, записник.  Проте  дії   припиняє  голос  новоспеченого братика, у якому   пролітають нотки  дитячого  страху. Мені  ж не почулось?

— Спершу  розв’яжемо  організаційні  питання.   Поїхали.

— А  за  столом  не можна?

— Можна  і  за столом,  — вмить   перетворюється  на  хулігана   з двору, що  передражнює  дівчинку,  яка  давно запала  в  його  серце.  —  Але  з мене на  сьогодні вистачить. 

Спалахую  багряною фарбою,  сором  затьмарює здатність  думати логічно, послідовно,  тверезо. Будь-яке моє слово трактується   зовсім  в  іншому ракурсі й  це неймовірно  дратує. 

— Ярославе,  — роблю ковток,  — Думаю, нам  потрібно поговорити як  дорослим  людям.

— Особисто я  бачу  серед нас  лише одну  дорослу  людину, інша  — мамина  донечка,  яка  вирішила спробувати    вилетіти з рожевої кімнатки.  Впевнений, твоя  спальня  обклеєна  шпалерами з єдинорогами.

— Сміливі  висновки,  але  даремні. Я  далеко  не маленька  принцеса,  що потребує  опіки.  Поїхали?  — з викликом  підводжусь, всім єством  ладна  знищити  ненависного  родича.  Прагне війни? Буде йому війна. Амазонки  без бою  не  здаються!

Та попри  настій  протистояти  будь-якій спробі  наступу на мою скромну  персону, Ярослав  займає виключно  робочу  стратегію  побудови решти  дня.  

— Прекрасно, — спокійно  підсумувавши,  бере   до рук  планшет. —  Екскурсію  по     дітищу  влаштую трішки  пізніше, зараз  необхідно підготуватись   до  ділової вечері.  У  нас  обмаль  часу. 

На  слова  про вечерю мій  шлунок  реагує  по-своєму,  обзивається   голодним  голосом, скручується  у больовий  вузлик.  Я  не встигла  поснідати,  а  майже холодна  кава  не  рахується  за  страву. 

Неприємний звук   долітає   до вуха   братика. На щастя,  він вдає повне ігнорування.