Без попередження у мій кабінет може увійти лише одна особа — батько, тому, коли двері шумно прочиняються, я одразу підводжу очі в їхньому напрямку.
Татко рішуче переступає поріг. На його обличчі красномовно написано бажання серйозно поговорити.
— Ти рано повернувся? — питаю, підозріло звузивши очі . — Збирався ж через кілька днів. Щось сталося?
— Ні, все добре, — коротко кидає, розміщується навпроти столу та вибиває пальцями незрозумілу мелодію по дерев’яній поверхні. Суворий, насуплений, зібраний. Подумки готуюсь до будь-якого повороту подій, хоча всередині закрадається підозра, що стосуватимуться вони виключно особистого життя.
— Ти зустрічався з Дашею? — починає здалеку і так очікувано. Я відкидаюсь на спинку свого стільця, допитливо вивчаю його риси. Я зовсім не схожий на татуся. Я запальний, вибуховий, трішки нервовий, люблю, щоб все було розкладено по поличках, щоб я знав, яку новину принесе наспаний день. І головне — ціную стабільність у свої холостяцькій буденності. У батька багато жінок. Вродливих, відомих, успішних. Він міняє їх. У буквальному значенні слова - колекціонує. І рішення одружитись, визнати когось дочкою, я сприймаю дещо насторожено, адже, повторюсь, ділити спадок з вискочками (нехай до біса гарними й запальними) у мої наміри не входить.
Займаю оборонну позицію та нейтрально вимовляю:
— Припустимо…
— Ти маєш повне права на мене ображатись. Тож я прийшов пояснити й вибачитись за спонтанну ситуацію.
— Тобто повідомиш про відмову від одруження? — скептично зводжу брови. — Запропонуєш забути про прикрий випадок?
— Розумієш, Ярославе, є речі, про які батькам складно говорити з своїми дітьми, бо вони не знають якої реакції чекати від чада. Я довго приховував свої стосунки з Тетяною. По перше, хотів переконатись у наших почуттях; по друге, з дорослою дочкою важко налагоджувати контакт. Я сподівався все розповісти, коли зроблю пропозицію жінці й почую ствердну відповідь від неї. А ще потоваришую з Дашею.
— Дивна позиція. Чи ти зібрався жити з пасербицею під одним дахом?
— Я хочу ввести дівчину в курс наших справ. Вона навчається на економічному факультеті, у цьому році закінчує виш з червоним дипломом. Цілеспрямована, серйозна. Впевнений, їй знайдеться гідне місце у нашому сімейному бізнесі.
Я аж подаюсь вперед. Натомість татко спокійно та ефект витримує паузу.
—І ти повинен Дарині допомогти.
— Я нікому нічого не винен. Абсолютно. Я не братиму участь у твоїх іграх у люблячого батька. Ти в апріорі таким не є. А якщо тобі дійсно шкода дівку, то не розбивай їй серце примарною турботою і любов’ю.
— Звучить жорстоко, Ярославе. Коли ти виріс монстром?
— Ні, я просто ріс під впливом монстра.
Батько кривиться, заледве стримується від образливих слів, розуміє, що даремно стукати в черстве доросле серце.
— І все ж таки Даша працюватиме тут, під твоїм керівництвом. Оформимо її особистим помічником.
— Мені здається, ми не чуємо один одного. Я не найматимусь нянькою, і бавити зведену чи не зведену сестру не планую. У мене безліч справ. Крім того, я категорично проти її присутності в стінах мого дітища. Компанія моя, тож правила у ній мої.
— Я все сказав. Пропоную не сваритись.
— Татку, чому ти ніколи не дослухаєшся до думки оточення? Чому тобі завжди байдуже на мої почуття? Навіть зараз ти ставиш власний комфорт вище за сина. Уяви, як мені почуватись у присутності цієї школярки?
Батько шумно затягує повітря у груди. Западає довга, гнітюча мовчанка. Кожний стоїть на місці, не бажаючи поступитись.
—Тетяна для мене багато значить. Мабуть, я б хотів з нею дожити віку. Я кажу тобі це чесно і відверто, як синові, як своєму спадкоємцю. Знаю, я наробив багато помилок, приділяв тобі і твоїй матері зовсім мало часу, але минуле не змінити й не повернути. Нічого не виправити. Ти — дорослий і самодостатній чоловік, керівник, якому не страшно і не соромно доручити бізнес. І я горджусь, пишаюсь тобою.
— Дякую, але Дашу я не візьму.
Без жалю обриваю монотонний діалог, зриваюсь з місця та відходжу до вікна, за яким буяє, квітне весна, новий день та радує око блакитне, майже прозоре небо.
— Ярославе, зроби послугу. Не мені, а дівчинці,— звучить за спиною прохання. Мій батько взагалі рідко просить, рідко переступає через власні амбіції, рідко дбає про когось іншого.
— Дай їй грошей, попроси за неї у ділових партнерів, скористайся зв’язками. Чому Даша? Чому виключно моя компанія?
— Тому що у тебе немає нікого з рідних. У Даринки також. А в житті завжди потрібна людина, на яку можна покласти, яка прикриє тил, яка підтримає врешті-решт добрим словом.
#9060 в Любовні романи
#3522 в Сучасний любовний роман
#3086 в Сучасна проза
Відредаговано: 18.06.2022