РОЗДІЛ 3 "Несподіваний гість"

Хам,  татковий синочок,  невихований  здоровань! Ненавиджу!  Терпіти не можу!   О, як  він  дратує! А ці  його   роздивляння   безсоромні,  наче  я   продаюсь і  стою  на  вітрині.

Як же болить всередині!  Образа, злість  душать і   виповзають  назовні   солоними слізьми, які   разом  із косметикою  нещадно  розтираю  по обличчю. 

Я  швидко  збігаю  сходовими  маршами,  забувши  про  ліфт. Поли  злощасного  плаща розлітаються  в сторони,  оголюючи  ноги  та  показуючи  світові  шкірні  спідницю та  топ. Спересердя  загортають  в  нього,  палаю соромом  немов  на мене  досі  дивляться  бурштинові очі  Ярослава. 

Очі,   під якими  жарко,  млосно  і  так  солодко  водночас. Губи  пам’ятаю   настирливі   дотики,  горять  вогнем,  горять  ним. 

—Дурепа!  — кричу  до себе. —  Слід було  головою  думати  хто  перед  тобою стоїть,  а  не відверто  роздивлятись   прес.  Як  тепер з ним  зустрічатись? 

Захекана,    збентежена  та  заплакана  ловлю  таксі  біля  проїзної  частини.   Я  повинна  негайно дістатись  дому,  і  висловити  мамі  свою  думку  про її Сергія  Сергійовича  і   його  сина  заодно. Що  більшого  негідника  годі  зустріти.  Що я  не буду   з  ним  спілкуватись і  взагалі  всіляко уникатиму. 

На  щастя,   попадається  нормальний  таксист,  що  без зайвих  розпитувань і  зазирань в  душу  довозить  до пункту  призначення.   На  ходу   кидаю  побіжний  погляд  на  свій  багатоквартирний   будинок, який  видається  надійною  фортецею,  щоб сховатись  від присмаку  неприємної історії.   Ось  зараз   розповім  неньці,  заберусь  під ковдру,  обійму  свого  улюбленого ведмедика,  і  засну.   Не піду  на  репетицію,  телефон вимкну  і  забудусь. Точніше забуду  глибокі  очі,  здатні  сканувати  співрозмовника  до  кісток. 

Та  схоже  доля  вирішує  не  тішити  Дашку  Кучеряву,  тому  що  бадьорий  голос  мого майже вітчима  і  щасливе  щебетання  неньки  чую  з  порогу.   Спиною пробігає липкий  холодок.  Неприємну, серйозну  розмову  доведеться  перенести.   Зайшовши у  квартиру   оглядаю  взуття  біля  дверей. Бідолашна  свідомість  боїться  знову  стикнутись  з  мучителем. Та   окрім  однієї  пари  дорогих  чоловічих  черевиків, інших   не помічаю. 

— Заспокойся!  — даю  собі  команду,  знімаючи  шкіряні   сап’янці.  Тепер  ще потрібно прослизнути  в  свою спальню і    переодягтись у  звичні  речі.   Вистачить  на  сьогодні  театру. 

—Хтось  прийшов,  — обзивається  на  мої  шурхотіння  мама.  Її  голова   з  хитромудро викладеною  зачіскою визирає  із-за  дверного  пройму. Неозброєним  оком  видно  радість  на  ще молодому  обличчі,  закоханість  у сірих,  моїх очах.   Матуся красуня.  Я  б  хотіла  у  її віці  виглядати  так   же чарівно  та  зворушливо.   Мабуть,  тому вона подобається   представникам  сильної статті, і  змогла  завоювати прихильність  впливового,  багатого холостяка.    Про такого  покровителя   викладачка,  доктор  економічних  наук,  завжди мріяла.    І  мені  суміжно  намагається   підшукати відповідну кандидатуру. 

—  У нас  гості?  —  запитую, заледве стримуючи  нотки  роздратування  в  голосі.   Не виховано  показувати  свою справжнісіньку   лють  та  незадоволення. 

— Уявляєш,  як  ти розминулась із Сергієм!    Вибач, квіточко! Проходь,  мий  руки  та  гайда  до столу.   Сергій  привіз   наші  улюблені  мигдальні  тістечка. 

Наступної  миті   матуся   ховається  на  кухні,  а  я,  швидко  помивши руки,  беру  курс  у  свою кімнату, де похапцем  натягую  джинси  та  тонку  толстовку  з  милим  єдинорогом.  Костюм  войовничої амазонки,  роль якої  планувала  втілити  на  сцені,  ховаю  якомога  далі  у шафу.  Нечемно  вийшло  із  друзями,  що чекали  на мою  появу  у  старенькому  театрі. Слід  було попередити,  проте мозок вперто відмовляється  думати про щось інше, окрім  персони  його  величності  Ярослава. 

— Доню,  куди ти  зникла?  — виводить  із трансу  матуся,  намалювавшись  на   порозі  кімнати.  Ось  у  неї все  в  житті  просто  та  легко. Головне,  довго  не зациклюватись  на   проблемі  чи  позитивній  миті.  Рухатись  тільки  вперед —  незмінне гасло жінок  Кучерявих.  —  Пташечко,  ти  чого  розкисла?   Хто образив  мою  дівчинку?

Матуся   складає   губки  трубочкою  та   картинно  супить   рівнесенько  наведені  брови.  Продовжує:

—Зберись,  бо не гоже  розкисати  перед  Сергієм. Ще подумає — б’ємо  на  жалість. А    ми  без п’яти  хвилин  молодята. Впевнена,  сьогодні   він  запропонує  обрати  дату  одруження. 

Мама сіяє  яскравіше новорічної  ялинки,  ледь стримує  бажання   заплескати  в  долоні від щастя.   Попри  кішок  на  душі  зображаю кволу  усмішку. 

— Твій  наречений  щось  розповідав  про  свого сина? 

Моє  незручне  питання  змушує  обличчя  навпроти  набути   землистого  відтінку,  а  його  власницю  нервово  обсмикати  поли  коротесенького  рожевого  піджачка.  

— Зараз  не час  про  це говорити. Ходімо  на кухню. Не зручно  перед  гостем.

— Перед несподіваним гостем, мамо? Чи я помиляюсь?

Ухилившись  від  чесної відповіді,  вона  поспішає  переміститись  на кухню,  де за столом  улесливо  зазиратиме в  очі  тугому  гаманцю.  Невже рідна  людина   мені  збрехала? Навіщо мене зумисне відправила  в пащу  дикого звіра?  У яку чужу  гру мене  втягнули та  не пояснили правил.  Я  вкотре  змушую себе  прикусити язик.  Все-таки  Сергійович  хороший  чоловік  і  маму  кохає.  А  те,  що у  нього син  — зухвалий,  самозакоханий  нарцис,  доведеться  списати   на  збій  ДНК.