РОЗДІЛ 1 "Адреса"

Вдруге  натискаю  дзвінок  вхідних дверей,  за якими монотонна мелодія  прорізає    божественну  тишу.  Нікого.   Мабуть,   Сергій  Сергійович   поїхав  у  справах. Мамі  слід було   перед моїм візитом  поцікавитись  чи  дійсно він вдома.    Посилати  свою дочку  із  пакетом  домашньої випічки до коханого  чоловіка, коли  він  хворіє   на  простуду,  справа,  звісно, благородна,  але  даремна.  

 Нетерпляче  поглядаю  на  годинник.  Я  безсоромно  запізнююсь.   Через  двадцять  хвилин   у  театрі  генеральна  репетиція, а  мені   їхати  через усе місто. Називається зробила  добру справу  або  «тобі ж по дорозі».  Шумно видихнувши  та видавши  короткий  гортанний  крик,  піймаю руку, щоб  знову  натиснути  кляту кнопку.  

Не вдається, бо у цей  момент  двері   відкриваються  і  на порозі  постає  не  хто інший,  як  ожила  статуя  Давида.  Небо,  такому  екземпляру   навіть  сам  Мікеланджело  позаздрив би!  І  хлопець  зовсім  не  схожий  на Сергія  Сергійовича,  хіба  що  силою впевненості  у  бурштинових  очах,  що прискіпливо  оглядають  мій   пісочний  коротенький   плащик,  ноги  у  тілесних  колготках і  довше належного  зупиняються  на  шкіряних  сап’янцях  — деталі  мого  театрального  гардероба  для  любительської вистави.  Що поробиш,  я  збиралась  з дому  й  одразу  натягнула  костюм, який  звечора  начищала до блиску.  Я часто так  роблю.  Це своєрідний  ритуал  перед  виступом.  Взагалі-то я  не  професійна актриса.  Так,  захоплення  студентки  економічного  факультету. Мрія,  яку матуся  придавила   в  корені, адже  сцена не прогодує  як стабільна  зарплата  в  офісі. 

Але зараз  не про це.  Я  сама  завмираю  на ідеальних,  випуклих   кубиках  пресу, на  чорній  доріжці,  що тягнеться  від пупка,   на  оксамитовій,  загорілій  шкірі,  яка  контрастує  з білосніжним  рушником  на вузьких   чоловічих   стегнах. А  ще  з розуму  зводять   краплинки  води на  міцному тілі.  Хлопець  значно  вищий  мене зростом.  Значно. Доводиться  закинути голову, щоб  знову  поглянути у  вічі.   Красень  однією  рукою  сперся  на варцабу,  іншою   легким  рухом  поправляє  вологе  русяве  волосся.   А  я,   заворожена  і  підкорена,   мов  щеня  сутулюсь  на  фоні його рішучості, владності,  незламної  волі. 

— Сама?  — питає,  а під  мою  шкіру  заповзає тихий  тембр його голосу,  оселяється  там,  змушує  душу  скрутитись  в  клубочок.  Я  готова   його слухати  вічність. З   такими  даними  потрібно  мінімум   підкорювати   телебачення.        

Інстинктивно  киваю  та  не встигаю  додати, що,  напевне,  помилилась, адресою,  оскільки   широка  чоловіча  рука   одним  ривком  штовхає  мене  в  глиб  квартири.   Двері  із шумом  зачиняються.   Я  опиняюсь  у   широкому, квадратної  форми  коридорі,  очі  вражає  багатий  інтер’єр…  Все… Наступної миті  світ закриває  він…

Незнайомець  припечатує  мене до стіни.  Сильно,  безапеляційно.   З моїх бідолашних грудей  вилітають  залишки  повітря.  Хлопець  нещадно їх ловить,  накриваючи  мій рот  гарячими вустами. Язик  одразу  пробирається  всередину  і  творить там…  Ох,   невже так  можна?   Серце  просить відгукнутись, відповісти,  натомість  мозок      повідомляє,  що я потрапила  в  халепу, що ймовірно  у  лігві  маніяка,  що  пора  робити  ноги. 

Здоровий  глузд,  на  жаль чи  на  щастя, бере гору.

Я зубами притискаю ніжну шкіру його губ, у результаті  нападник   полишає солодкі муки й  хрипло  питає: 

—Любиш  жорстокіше?  Солоденька,  знімай    свій  халатик. Впевнений,    ми на сьогодні  знайшли  один одного. І правильно   зробила, що взяла  із  собою  їжу.  Я  тебе до  наступного ранку  не випущу. 

— Ей,  стривай!  Ти все  неправильно зрозумів.   Я  ліпше піду. 

Вириваюсь,  роблю крок  до вхідних дверей,  але  хлопець  хапає  за   тонку  тканину  весняного плащика.     Зрадницький  пояс  падає  додолу, і  я  повстаю  у  всій  красі     богині … війни.   Груди  високо  здіймаються   у  шкіряному  топі,  спереду  оздобленому   шнуруванням,  а   спідниця,  теж з  чорної шкіри,  підбилась  від  нашої  спільної штовханини.  Вигляд  так собі…  Проте  в  незнайомця  власне почуття   прекрасного. 

— Круто! — захоплено вигукує.  — Я  домовлюсь  на  дві  доби. 

— З ким  домовишся? 

Тепер   він дивиться  на мене,  як   на  божевільну.  Здається  почуте  збило з пантелику. 

—З нашими спільними  знайомими. А ти  хитриш.  В які  ще ігри готова   пограти?

Я  знову  опиняюсь  в  обіймах — теплих,  затишних,  пристрасних.   Хлопець  вже  делікатніше  притискає  до себе,  повільно  проводить  рукою    волосі,  ребром  долоні   вимальовує  протяжну  лінію  по   щоці.  Мої  ноги  підкошуються  і  я буквально повисаю  на ньому. Якби  не паперовий  пакет  в  руках,  що  розділяє    нас,  я  б  відчула     тепло  його  шкіри,  змогла  б  торкнутись …

Стоп,  думки  не  в  потрібному  напрямку.  Кучерява,  схаменись! 

Тим  часом чоловічі  губи  зайняті  моєю  шиєю.  Дотики ніжні і  водночас  здатні  хвилювати  фантазію. Десь всередині   розжарюється  спіраль…

— Я  до Сергія  Сергійовича, прийшла… Відпусти  негайно! 

Доводиться  обіпертись  об  стіну,  щоб  не впасти  на  підлогу.  Світ  довкола  замерзає  кригою  арктичної  ночі. Незнайомець   кидає  мене  наче  не  потрібну  річ, робить  назад  кілька  кроків  наче  тікає  від чуми.