Глава 17.2

Трентони зустріли Алекс святковим обідом – солодкими ягідними пирогами і пуншом, в їдальні чулись аромати смаженої гуски і перепілок під журавлинним соусом, охолоджене шампанське чекало в срібному відерці, а стіл ломився від делікатесів – устриць і мідій, паштетів, ікри. Все найулюбленіше, все, що могло принести їй радість, – це постаралася Саманта, яка переживала, що Алекс все ще злиться через те, що сім'я не повірила беззастережно в її невинність.

Тільки Адама не було за обідом – він зник ще зранку, взявши одного з жеребців, і де зараз пропав, залишалося тільки здогадуватися.

— Я знайду його трохи пізніше, — сказав Майкл, коли Дейзі занепокоїлася через його зникнення.

— Він сильно пеерймається? — Алекс вже привела себе до ладу і сиділа в центрі столу в білосніжному костюмі, прикрашеному квітковим візерунком. Вона не нафарбувалася і, незважаючи на загальну турботу, хотіла б зараз посидіти у своїй кімнаті на самоті. Але було б не дуже приємно завдавати ще більше незручностей родині — всі про неї переживали, всі хотіли підтримати. Тому вона щосили намагалася утримати злегка фальшиву посмішку, поки цідила дрібними ковтками шампанське. Їсти теж не хотілося, доводилося змушувати себе пробувати страви, старанно приготовані Самантою.

— Ще б пак... Він сильно кохав її. Він звинувачує себе, в першу чергу, що не зміг захистити її. Він думає, що вона могла і сама впасти зі скелі. Він не звинувачує тебе... — Дейзі м'яла серветку, понуро колупаючись у тарілці. Їй здавалося бездушним сидіти тут і святкувати, поки Адам невідомо де.

— Майкл, — повернулася Алекс до нього, відставивши келих. — Їдь на пошуки. Ти зараз потрібніший йому. Чомусь мені здається, що вам потрібно поговорити. Уявляю, як йому зараз погано, — мати померла, в новій родині через це проблеми. Він може думати, що всім байдуже на його почуття. Розумієш? Його потрібно підтримати.

— Ти права. Побачимося ввечері.

І Майкл поспішно підвівся, здавалося, він радий, що Алекс сама завела цю тему і попросила його вирушати на пошуки. Він не хотів її образити — адже їй зараз теж важко.

— Скажи йому, що його тут чекають, — відповіла вона і підвелася, щоб поцілувати чоловіка. — Він частина нашої родини, і він повинен відчувати нашу підтримку.

*  *  *

— Навіщо ти притягнув мене сюди? — Адам озирнувся — по напівтемному бару снували тіні ковбоїв, тихо грав саксофоніст, а за вікнами вже згущувалися хмари. Здавалося, скоро розійдеться гроза.

— Я думаю, що тобі потрібна розрядка, — спокійно сказав Майкл. — Сідай.

Адам покірно сів на пластиковий стілець і насупився. За вікнами пролунав грім — хмари ставали все темнішими, і повернутися на ранчо буде змога тільки тоді, коли закінчиться гроза.

— Не потрібна мені ніяка розрядка. Це буде гидко. А я не хочу уподібнюватися... їй.

Майкл зрозумів, про що він говорить. Але все одно замовив випивку. До віскі він взяв курчат і смажену картоплю, спаржу і боби. Проста ковбойська їжа, до якої вони з Адамом небайдужі.

— Я не збираюся змушувати тебе пиячити. Я просто пропоную тобі поговорити. А віскі допоможе нам. Зрештою, коли вчора ми напились після похорону, ми змогли поговорити. А зараз ти знову замкнувся. Я думаю, нам все ж варто обговорити все. Або помовчати. Але разом.

— Добре. Тоді помовчимо.

І Адам зчепив пальці в замок, ледь стримуючи сльози. Він відчував себе зараз хлопчиком, якого образили, відібравши щось дуже важливе. Здавалося неможливим, що він більше не побачить свою непутящу матір — якою б вона не була, вона дала йому життя, і він любив її. Любив такою, яка вона була.

— Знаєш, а у мене не було матері... Я ріс без неї. — Майкл перекинув склянку з віскі. Він не знав, чому захотів все це розповісти Адаму. — Я майже не пам'ятаю її, був занадто малий, коли вона померла. Батько одружився всього кілька років тому, а до цього... до цього його підлий характер доводилося терпіти тільки мені. Було важко жити з ним під одним дахом — він міг покарати за найменшу провину, і хоч по-своєму він завжди любив мене, він майже завжди був злий і розсерджений. Кажуть, мати могла справлятися з його спалахами гніву, як зараз це вдається Саманті. Але матері не було. І я можу зрозуміти тебе – того, хто жив, залишений сам на сам. Так, мені не доводилося хвилюватися про шматок хліба або модні джинси… але гроші не могли замінити сім'ї. Ти не знаєш… ніхто не знає, що я відчув, коли твоя мати, яку, як я тоді думав, я дуже любив, опинилася під моїм батьком. Незважаючи на те, якою вона була... тебе вона ніколи не зраджувала. І ти повинен це пам'ятати. Збережи в пам'яті все хороше. Ось моя порада. Ти можеш не приймати її – але тоді буде дуже важко жити далі.

– Я подумаю... але потім. Зараз мені складно слухати твої поради. Особливо – твої.

За сусіднім столиком почувся шум – товстун напідпитку, у засмальцьованій сорочці та потертих джинсах, ледь не впав, намагаючись сісти на своє місце. Він відштовхнув офіціантку. Впустивши з гуркотом піднос, на якому стояв порожній посуд, дівчина вискочила із зали.

— Ти що, чорт забирай... — Майкл різко обернувся, бо товстуна хитнуло в їхній бік.

— Пішов ти! — Чіпкий погляд індіанських очей на гладкому обличчі, червоному і зарослому тижневою щетиною, здавався скляним.