Глава 13.2

...Піщаний берег Флориди зустрічав вітряну зоряну ніч. Біліли стіни готелю, що розкинувся величезним птахом на пагорбі, а вікна його, оповиті дрібним цвітом троянд, виблискували жовтим світлом — яскравим, живим, вабливим. Там, за цими вікнами, було життя — чуже життя, сповнене тривог і любові.

Дейзі любила дивитися на вікна, що сяяли маяками в темряві, — це завжди заспокоювало її. Здавалося, що всі турботи випаровуються в темряву, що згустилася навколо них. Дейзі гадала — хто живе там, які проблеми турбують тих людей — і одразу всі тривоги ставали несуттєвими, адже там хтось сварився, хтось плакав, хтось курив або слухав музику... І чомусь Дейзі здавалася собі в ці миті піщиною, яких міріади в цьому світі, маленькою людською піщинкою, позбавленою власних думок, — їх немов витісняв гул чужих голосів.

Наблизився Хантер. Він сів на пісок поруч із Дейзі й закурив. Вона сиділа мовчки, оточена солоними запахами океану і гіркотою сигаретного диму.

— Тобі подобається тут? — запитав він, але відповіді не дочекався. Загасив недопалок і скинув футболку, потім кинув її Дейзі. Білозубо усміхнувся, стоячи перед нею напівоголеним античним богом, пограючи м'язами. Він знав, що вона нікуди не поїде і що більше не залишить його, — це відбивалося в її глибоких котячих очах, так схожих на очі Алекс.

Хантер струснув головою, проганяючи думки про Алекс, йому самому було неприємно, коли він порівнював Дейзі з матір'ю. А найнеприємніше — те, що Дейзі завжди відчувала це за його похмурим поглядом.

Вона й зараз все зрозуміла і сумно посміхнулася, продовжуючи дивитися на нього знизу вгору примруженими уважними очима, злегка спершись на руки, відкинувшись назад усім тілом. Футболка Вільяма прикривала її коліна, і Дейзі немов чекала чогось.

Хантер зрозумів, чого — вона все ж таки зважилася.

Остаточно.

Він клацнув замком шкіряного паску і легко скинув джинси разом із плавками. Її очі розширилися, Дейзі облизнула пересохлі губи — ще ніколи вона не бачила його оголеним. І побачене не розчарувало її — довгі м'язисті ноги, плоский живіт, з довгим зигзагоподібним шрамом.

Їй завжди подобалися його шрами. Дейзі намагалася зараз дивитися в очі Вільяму, не опускаючи погляду нижче. Він зрозумів, що вона дуже збентежена, і повернувся до неї спиною, побіг до лінії прибою. Потім зник у хвилях, виринув і помахав Дейзі рукою.

Вона повільно піднялася, і Хантер відвернувся, щоб не бентежити її ще більше. Далі поцілунків і легких пестощів він раніше не дозволяв собі заходити — бачив, що його дівчинка ще не готова до чогось більшого, ось і беріг її.

Вона ж зараз, не відводячи напруженого погляду від засмаглої спини Вільяма, поспішно вислизнула з довжелезної шифонової спідниці, зірвала через голову майку, білизна тонкими білими смужками впала на квітчастий шифон... і Дейзі, несміливо озирнувшись на громаду готелю, придавила сумкою свій одяг. Це дикий пляж, і вночі тут нікого не мало бути, але все одно Дейзі побоювалася цікавих очей. Пісок приємно холодив ноги, поки вона поспішала до лінії прибою і... Хантера. Він обернувся лише тоді, коли почув поруч її шумне дихання. Посміхнувся і пірнув — легко ковзнув, немов вугор, навколо її стегон, торкнувся її ніг і виринув перед застиглим обличчям.

— Не бійся, — шепнув він, притискаючи до низу живота її стегна. З-під води просвічували її груди й тонка талія з розсипом родимок, схожих візерунком на сузір’я.

— Я не боюся, — відповіла вона, обійнявши його за шию. Їй завжди здавалося, що їхній перший раз буде в розкішному номері готелю, що вона потопатиме в атласних покривалах, а в кімнаті горітимуть свічки. Але так, як зараз, навіть краще — тут, на пляжі, схованому насипом каміння від цікавих очей, зникли сором і страх. Пішло минуле.