Глава 12.1

ГЛАВА 12

грудень, 1993 рік

Будинок на пагорбі, прикрашений квітковими гірляндами і різнокольоровими ліхтарями, здалеку здавався ялинковою іграшкою, яка виблискувала та іскрилася у своїй скляній пишноті. Над ґанком висів величезний вінок з ялинових гілок, перевитих червоними стрічками і золотистими дзвіночками, і солодкуватий, нудотний смолянистий запах нісся у вітальню. Над величезним каміном повісили трохи менший вінок, а під ним горіли червоні свічки.

Дейзі сиділа в плетеному кріслі й задумливо дивилася у вогонь. Жовто-золоті іскри розсипалися за камінну решітку та згасали, і килим у відблисках вогню здавався помаранчевим, хоча ворс його був білий, як сніг.

Як сніг, який був рідкістю в Техасі.

Хілл Кантрі або Країна Пагорбів, як називали цю місцевість, чекала на квітучу весну й відпочивала від убивчо спекотного літа — довгого, виснажливого, посушливого.

Зима в цьому краю здивувала Дейзі. Коли температура опустилася нижче нуля, це здалося місцевим фермерам кінцем світу, усюди були розвішані попереджувальні транспаранти: мовляв, будьте пильними, надворі холодно, і ваші квіти можуть перемерзнути, а водопровід — лопнути. Незважаючи на це, одягнутися тепліше багато хто ніби не здогадувався. Нещодавно Дейзі насмішив чоловік у лижній куртці, але водночас у шортах і сланцях, без шапки, зате у величезних рукавичках.

Хай там як, легкі ажурні сніжинки, що сховали висушену за літо землю під білосніжною пуховою ковдрою, порадували Дейзі. Вона з самого ранку просиділа в кріслі біля каміна, а за вікнами мела заметіль, що приховувала за своєю завісою голі гілки дерев і пустельні пагорби. Дейзі розуміла, що сніг цей лежатиме недовго, і що завтра знову з'явиться сонце й розтопить його залишки, перетворюючи землю на огидну чорну кашу. Тому й було дівчині добре зараз — просто кутатися в плед і дивитися на вогонь або за вікно, уявляючи собі, що вона в прекрасній зимовій казці.

— Кажуть, минулої зими тут не було снігу, — мовив Адам, зайшовши до кімнати. Він тримав у руках якийсь томик із бібліотеки Трентона-старшого.

Дейзі подумала, а чи бачила вона Адама хоч раз без книги?

Він сів у сусіднє крісло і посміхнувся їй, продовжуючи розповідати.

— Іноді сніг випадає в цих краях, коли вже зацвітають дерева. Як же я люблю весну в Техасі! Усе огортає зелений серпанок, персики, абрикоси та яблуні вкриваються білою піною, трава стає зелена-зелена, наче смарагд, ластівки в'ють гнізда під дахом ганку, орли літають у чистому синьому небі...

— А ще, як я чула, змії виповзають погрітися на сонечко і настає період торнадо та гроз... — похмуро усміхнувшись, перебила його Дейзі. У неї котрий день був поганий настрій.

Адам майже одразу зрозумів причину — Вільям Хантер, якого продовжували вважати її нареченим, бо заручин ніхто не розірвав, так і не приїхав на ранчо жодного разу за останні кілька місяців, і було невідомо, чи повернеться до Різдва. З огляду на те, як зіпсувалися їхні з Дейзі стосунки, з огляду на її холодність, байдужість і небажання вислухати Хантера, Адам не здивувався б, якби Вільям поїхав назавжди.

— А знаєш, я більше люблю літо, — продовжив Адам, вдаючи, що не помічає її меланхолії та поганого настрою. — Дивно, чи не так? Спека, наче в сауні, обволікає тебе і не дає дихати, зелень на деревах стає пильно-оливкового кольору, квітники помирають, засихає трава... Зате настає пора винограду, слив, персиків, ожини і яблук... Не хочеш наливки? Зі слив та ожини?

— Хочу. — Дейзі всміхнулася йому вже без роздратування. Адам був єдиним у сім'ї Трентонів, хто міг заспокоїти її, це навіть призводило до безглуздих чуток і домислів — тільки вчора Трентон-старший допитував її, чи нема чого між ними? Дейзі ледь не розсміялася, згадавши про це. Вона й Адам! Це ж безглуздо! І нехай між ними немає кровного зв'язку, проте подумати про нього, як про чоловіка, було б дивно. До того ж, Вільям Хантер був єдиним, кого Дейзі могла сприймати як чоловіка, до якого взагалі в неї були почуття. Але він не приїхав. Чого й слід було очікувати.

Адам налив із високого кришталевого графина, що стояв на журнальному столику, темно-багряний напій, який солодко пахнув ягодами. Подав чарку Дейзі.

— Але зима теж гарна. Светри, каміни, наливка або гаряче вино з корицею... Був гарний врожай пеканських горіхів, і є з чим пекти пиріг на Різдво — не потрібно замовляти їх здалеку. Знаєш, я завжди любив Техас. І мені було шкода звідси їхати... — у голосі Адама почулася гіркота. Він швидко випив і налив собі ще.

А Дейзі дивилася на нього так, ніби вперше бачила. Вона ніколи не думала, що він такий сентиментальний. Адам здавався їй нахабою, який живе заради свого задоволення.

— У січні обов'язково зацвітуть сливи, — продовжив він, і обличчя його стало мрійливо-задумливим, ніби він зараз опинився у своєму дитинстві, проведеному на сусідньому ранчо. Вічний волоцюга, він нарешті знайшов свій дім. Він знайшов свою сім'ю. — А потім... потім, можливо, знову випаде сніг і можна буде гуляти, загорнувшись у шуби... А сніг шапками лежатиме на деревах, і тиша довкола кришталево дзвенітиме, наче лопаються бурульки... Сніг на квітах — це те ще видовище! Добре було б, якби й справді цьогоріч після цвітіння дерев він випав на день, ти б побачила, як це гарно. Наступного дня все розтане і потече з дахів... Неможливо не любити Техас!

— То ти залишаєшся? — тихо запитала Дейзі. — Ти більше не будеш їздити країною?