Глаава 11.1

ГЛАВА 11

— Привіт, — Дейзі стояла на порозі веранди, склавши руки на грудях. — Чим займаєшся?

Адам відірвався від книги, кинув на дівчину швидкий погляд — чіпкий, незадоволений. Він не хотів нікого зараз бачити і ні з ким розмовляти. Але зрозумів одразу — Дейзі нікуди не піде.

Їй явно потрібна компанія. Щось сталося.

Не дивно — у цьому сімействі, як він зрозумів, постійно щось трапляється. Напевно, Трентонам потрібні потрясіння як підзарядка, без скандалів і чвар їм стане нудно, і життя їхнє перетвориться на стояче болото.

Та й сам він був таким самим, з гіркотою визнав він, терпіти не міг спокійного й урівноваженого життя — можливо, через своє кочове дитинство. До того ж, негаразди і струси загартовують, не дають розслаблятися.

Ким би він став, якби ріс у тиші та спокої?

— Читав, — стримано відгукнувся Адам, повертаючись у реальність після покашлювання Дейзі.

— І що ж ти читав? — Вона зайшла, сіла на диван поруч з Адамом і нахабно зазирнула через його руку на обкладинку. — Шекспір? Не вірю. Ти і Шекспір?

— Не вір, я ж просто так із ним тут сиджу, щоб створити образ і перед тобою похизуватися, — єхидно відгукнувся він і відсунувся. — Що з настроєм? Сім'я встигла зіпсувати? Чи не зарано?

— Учора ще з матір'ю посварилася, — зітхнула дівчина. — Даремно я сюди приїхала.

— Знову в перегони? — Адам підняв брову й усміхнувся. — Як знайомо! Знаєш, я ж усе життя кудись збігав, шукав себе в чужих незнайомих містах, мчав за ілюзіями... Тільки ноги збив. Толку — нуль. У будь-яку подорож ти береш із собою себе, і тому проблеми й печалі мчать слідом. Немає сенсу в тому, щоб тікати. Рано чи пізно потрібно повернутися до проблеми обличчям і плюнути в її нахабну пику.

— Ти фаталіст? — Дейзі явно не хотіла говорити про себе і перевела тему. — Невже ти вважаєш, що зміна декорацій не допомагає поліпшити життя?

— А як же твій наречений? — Адам спробував повернутися до вчорашньої розмови — Дейзі тоді відмовилася обговорювати з ним свої заручини і не стала нічого розповідати про Вільяма Хантера. — Ти ж любиш його. Це через нього ти тікала — тоді, коли ми зустрілися посеред пісків Мохаве.

Дейзі перестала всміхатися і втупилася в бік загонів для коней — там кілька працівників вигулювали тонконогих арабських скакунів, гордість Трентонів. Потім повільно повернулася до Адама, і він здався їй у цю мить мировим суддею або байдужим обвинувачем. Здавалося, сам тембр його голосу змінився — з бездушно-холодного став зацікавленим, з'явилися нотки занепокоєння.

Але не про неї.

Про себе. Йому явно не хотілося, щоб Хантер вирішив, що між ним і Дейзі щось є. Але це не був страх перед кулаками колишнього командос. А що це — вона не могла зрозуміти. І це раптом розлютило її.

Адам продовжував дивитися на неї. Він справді переживав за цю дівчинку, яку врятував минулого тижня в пустелі Мохаве від лап ґвалтівника. Хто б міг подумати, що вона виявиться його родичкою, нехай і не кровною. Та ще й такою надокучливою.

Ні, вона не дратувала його, але він не любив, коли його відволікають від читання.

— Так, я його люблю. І що? Мабуть, ця любов була дана мені для чого завгодно, але тільки не для щастя. Але я рада, що вона була в моєму житті.

Дейзі намагалася говорити рівно, не показувати своє роздратування, вона опустила погляд, задумливо смикаючи зав'язки на поясі.

Адам не відводив погляду. Сукня з білого шовку напрочуд личила дівчині, відтіняючи смагляву шкіру та чорне волосся. Статуетка — тендітна статуетка, яку потрібно оберігати. Але він не збирається звалювати на себе таку відповідальність.

Адам деякий час мовчав, потім відклав книжку, встав і владно сказав:

— Пропоную прогулятися. Мені ще ніхто не показав околиці — не надто я зацікавив свою новопридбану родину.

— Не сердься на них, — відгукнулася Дейзі. — Вони... вони були не надто гостинні через те, що моя мати і твій... батько... — Вона запнулася. Ніхто не знав, хто батько Адама — Фарнсворт чи Майкл, бо мати Адама примудрилася крутити роман з обома Трентонами.

— Брат, — флегматично поправив її Адам, — називай його поки що моїм братом. Я вважаю за краще думати, що життя мені дав все-таки Трентон-старший.

— Добре, я готова бути твоїм гідом, — кивнула Дейзі, встала і пішла до виходу. Вона вирішила уникнути обговорення ступеня спорідненості.

Вітер ворушив опахала пальм, що росли біля ґанку, на озері плавало сімейство чорних лебедів, а димне марево на обрії — помаранчево-червоне, туманне, запорошене — здалося їй зараз загравою згарища. Червона стрічка дороги вилася між квітучих юк, і їхні стріли, всипані білими дзвіночками, тягнулися до пронизливо-синіх небес.

Дейзі йшла під'їзною алеєю, Адам — поруч. Книжку він навіщось прихопив із собою, немов не знав, чим зайняти руки.

— Ти хотіла розповісти, чому вчора мене так грубо прийняли, — нагадав він, відчинивши хвіртку і пропустивши Дейзі вперед.

— Моя мати і твій... брат, вони часто сваряться, але все одно кохають одне одного до нестями. І ось минулої осені знову посварилися — матір підставив її колишній коханець, надіславши Майклу неприємні фото. І той утік. Кажуть, брав участь у якійсь революції в Латинській Америці. Загалом, помирилися вони тільки після народження близнят. Тут ще Фарнсворт із Семмі дитину всиновили... Знаєш, мені здається, ми тут зайві, Адаме. Ми — дорослі їхні діти, у нас уже свої турботи, ми не станемо підкорятися їхнім правилам, ми лише заважаємо. І наш приїзд розбив їхню ідилію. Вони не знають, що з нами робити. Не знають, як допомогти нам вирішувати наші проблеми — адже нам не сподобаються їхні варіанти.